Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

Шістнадцятирічна Рахіль, перескакуючи сходинки через одну, спустилася вниз із комлогом, налаштованим на університетське радіо.

— Можна мені рисову кашу?

— Не набридло їсти її щоранку? — посміхнулася у відповідь Сара.

— Нє, — вишкірилася Рахіль. — Просто подумала, раптом сьогодні вона скінчилася. Я чула, як дзвонив телефон. Це була Нікі?

— Ні, — відказав Сол.

— Чорт, — насупилася дівчинка і зиркнула на батьків. — Пробачте. Вона обіцяла зателефонувати, щойно прийдуть бали з випускного тестування. Просто вже три тижні минуло після консультацій. Можете вважати, я щось усе-таки чула.

— Не переживай, — Сара перенесла кавник на стіл і налила по горнятку для себе і Рахіль. — Не переживай, серденько. Обіцяю тобі, що зі своїми балами ти зможеш вступити до будь-якого університету на власний смак.

— Ма, — зітхнула Рахіль. — Ну, звідки тобі це знати? Це ж широкий світ. Там же всі як павуччя в банці. — Вона спохмурніла. — Ти не бачила мій матансибль?[153] А то в мене у кімнаті такий розгардіяш. Нічого не знайдеш.

— Дитинко, — прокашлявся Сол, — сьогодні уроків не буде.

— Не буде? — вирячилася на нього дівчинка. — У вівторок? За шість тижнів до кінця навчання? Що сталося?

— Ти захворіла, — твердо відповіла Сара. — Нічого не станеться, коли один день посидиш удома. Тільки сьогодні.

— Захворіла? — ще більше насупилася Рахіль. — Я добре почуваюся. Просто все якось трошки дивно. Все навколо якось ніби… неправильно. Ну, от наприклад, хто посунув диван в ігровій? І де це гасає Чипс? Я кілька разів його гукала, а він усе одно не прийшов.

— Ти просто прихворіла, — взяв її за руку Сол. — Лікар сказав, що коли ти прокинешся, то можеш не пам’ятати різних речей. Давай поговоримо по дорозі до універу. Підеш зі мною?

— Прогуляти уроки, щоби сходити в універ? — зраділа дівчинка. — Звісно.

Але одразу прикинулася суворою:

— Тільки не хотіла би я нарватися на Роджера Шермена. Він записався на початковий курс алгебри і початків аналізу. Життя од нього немає.

— Роджера ми не зустрінемо. То ти готова?

— Майже, — Рахіль потягнулася до мами і міцно її пригорнула: — Знюхаємося!

— Збачимося! — попрощалася з нею Сара.

— Ну от, — вишкірилася і махнула довгим волоссям Рахіль, — тепер я готова.

Постійні польоти до Буссара змусили Сола придбати «емтешку», й одного прохолодного дня він, опустившись значно нижче регулярних ешелонів, обрав найповільніший маршрут, звідки можна було насолоджуватися видом і запахом прибраних ланів. Багато людей знизу на знак привітання махали йому рукою.

Коли Сол був іще дитиною, Буссар був значно меншим, і тим не менш у приголомшливому мегаполісі нинішніх днів синагога нікуди не загубилася. Як і раніше, вона стояла собі на краю одного з найстаріших кварталів міста. Храм налічував дуже багато років, Сол відчував себе старим, і навіть ярмулка, яку він одягнув, здавалася древньою, затертою до дір багатьма десятками років ужитку. Зате рабин виявився молодим. Сол зрозумів, що цьому чоловікові як мінімум сорок років (судячи з рідкого волосся на скронях), але в очах Вайнтрауба він усе одно здавався не більше ніж хлопчаком. Відтак він з радістю погодився на пропозицію рабина закінчити розмову у парку через вулицю.

Вони присіли на ослінчику. Сол із подивом відзначив про себе, що досі перекладає з руки в руку свою ярмулку. День пахнув паленим листям і дощем, що пройшов минулої ночі.

— Пан-Вайнтраубе, я не дуже добре зрозумів, — промовив рабин, — вас більше бентежить сон чи той факт, що з початком цих снів захворіла ваша донька?

Сол підвів обличчя назустріч сонячному промінню.

— Насправді, ні те, ні інше, — відповів він. — Я просто не можу позбутися відчуття, що вони пов’язані між собою.

Рабин провів пальцем по нижній губі.

— Якого віку ваша донька?

— Тринадцять років, — промовив Сол, витримавши майже непомітну паузу.

— І в неї… серйозне захворювання? Існує загроза життю?

— Ні, загроза життю — ні, — помахав головою Сол. — Поки що ні.

Рабин склав руки на величенькому череві.

— Соле… можна звертатися до вас на ти? Ви ж не вірите в Бога?

— Звісно.

— Соле, ви ж не вірите в те, що цим сном… якимсь чином ви спричинили захворювання вашої маленької дівчинки, правда?

— Ні, — відповів чоловік, а потім замислився у глибині душі, чи справді він не кривив нею. — Ні, ребе, не думаю, що…

— Соле, звертайся до мене на ім’я — Морт.

— Гаразд, Морте. Я прийшов не тому, що вірю, нібито я сам… або власне сон — причина захворювання Рахілі. Проте все ж таки мені здається, що моя підсвідомість намагається мені щось переказати.

Морт ледве погойдувався на ослінчику.

— Можливо, тут у пригоді більше стали би фахівець-нейролог або ж психолог, Соле. Я не певен, чим…

— Мене цікавить історія Авраама, — перебив його Вайнтрауб. — Справа в тім, що я трохи займався різноманітними етичними системами, але не подужаю збагнути ту, що бере свій початок від наказу батькові забрати життя у власного сина.

— Ні-ні-ні! — зарепетував рабин, махаючи дитинними пальчиками перед співбесідником. — Коли настав час, то Бог зупинив Авраамову руку. Він би нізащо не дозволив людської офіри у Своє ім’я. Мова про покору волі Господній, яку…

— Звісно, — погодився Сол, — покору. Але ж говориться у Писанні: «І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого…[154]» Господь, певно, зазирнув у душу Авраама і побачив, що той готовий убити Ісаака. Пересічний вияв покори без внутрішнього зобов’язання не вдовольнив би Старозаповітного Бога. А що сталося би, якби Авраам любив свого сина більше від свого Бога?

Морт тарабанив пальцями по коліну якийсь момент, а потім узяв ученого за плече.

— Соле, я розумію твій сум у зв’язку із недугою доньки. Але не треба плутати її з документом, створеним вісім тисяч років тому. Краще розкажи мені більше про свою дівчинку. Ну, ти же розумієш, у наші часи діти більше не помирають від хвороб. Тільки не в Мережі.

Вайнтрауб підвівся, всміхнувся і відступив, звільняючи руку.

— Я волів би бесідувати довше, Морте. Справді, хотів би. Але мушу повертатися додому. У мене сьогодні ввечері заняття.

— Будете в нашому храмі у шабат? — поцікавився рабин, простягаючи опецькуваті пальці для підсумкового людського контакту.

Сол поклав у жменю молодшого чоловіка ярмулку.

— Одного дня можливо, Морте. Одного дня я обов’язково буду.

Пізньої осені того самого року Сол визирнув у вікно свого кабінету і побачив темну постать під голим гіллям береста навпроти будинку. Журналісти, подумав він, і йому похололо в душі. Ціле десятиріччя він боявся дня, коли їхній секрет вирветься у широкий світ і покладе край їхньому спокійному існуванню у Крофорді. Вайнтрауб вийшов