Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Я втупилася у жінку та примружилася, вдивляючись в тонкі риси обличчя. Порцелянова шкіра, крихітний ніс, довгі вії і пухкі губи.

Якби була чоловіком — певно закохалася б. Та, на щастя, жінки, навіть дуже гарні, мене зовсім не цікавили.

Вона назвала моє справжнє ім’я. Пощастило, що ніхто не чув.

— Хіба ми знайомі? — спокійно спитала я, склавши руки на грудях.

Вирішила, що краще усе з’ясувати зараз, без свідків.

— Я працюю з Мироном. Й від самого початку це була моя справа, — пояснила незнайомка. Я кивнула.

— Зрозуміло.

То он про який запасний план він казав.

Я не знала дивуватися мені чи обурюватися через те, що вони підіслали до Орлова аж двох жінок, і навіть не розглядали можливість того, щоб залучити до шпигунства чоловіка. Та, схоже, вона була роздратована тим, що я відібрала в неї роботу.

Тим часом незнайомка вийняла з невеликого й дуже дорогого клатчу шпильку, прикрашену квітами та камінцями, й вклала мені в руку.

— Не загуби і не зламай. Запасного немає. Усе інше Мирон пояснить тобі по телефону. Хай щастить.

Ліфт зупинився на п’ятому поверсі, і, щойно двері роз ‘їхалися, вона зникла так само раптово, як і з’явилася, залишивши мене розгублено розглядати прикрасу для волосся.

Певно, пристрій для прослуховування був замаскований під один з декоративних елементів.

Я важко зітхнула, стискаючи прикрасу в руці. Прохолодний метал був гладкий та приємний на дотик.

Гарна дрібничка, і корисна, якщо це саме те, про що я думаю. От тільки користуватися такими я зовсім не вмію. Якось раніше не приходилося.

От звичайний пучок резинкою зібрати — це будь ласка, а китайська шпилька…

Доведеться трохи попрактикуватися, й звернутися за допомогою до ютубу. Не вистачало ще, щоб вона випала і розбилася в саму неочікувану мить, як в тупій комедії. Якщо з моєї прикраси вивалиться шматочок дроту, гадаю, Орлов не чекатиме слушної миті, щоб позбутися мене. Десь на місці і вб’є, а тоді видасть усе за нещасний випадок.

— Попередили б хоч… — ледь чутно пробурмотіла я, і зітхнула, вийшовши з ліфту на останньому поверсі.

Рішучість, з якою я йшла до ресторану, поступово розвіювалася, викликаючи в мене нервове тремтіння та нудоту.

Звісно, мені сказали, що я можу відмовитися, та робити це тепер, отримавши запрошення, чого, вочевидь, не змогла домогтися агентка Мирона, все одно що власноруч відстрочити арешт Орлова.

Такого я б собі не пробачила.

Тож, повернувшись у номер, я першим ділом подзвонила Мирону, й повідомила, що отримала шпильку, а також коротко переказала про те, що отримала запрошення від Орлова.

— Дуже добре. Поки що усе йде, як ми і планували. Ти не передумала?

Його тон був спокійним, навіть знудженим, ніби його геть не хвилювало погоджуся я чи зіпсую усю операцію. Та я була впевнена, що Мирон геть не такий байдужий до цієї справи, яким намагається видаватися.

— Ні, усе вирішено. Я не підведу.

Хай від тієї миті, як я отримала пристрій, замаскований під прикрасу, мене й не покидало погане передчуття.

Я ніколи не вірила в чуйку, та припускала, що стан людей перед якоюсь важливою подією здатен впливати на результат.

Якщо налаштуватися на програш, неминуче станется катастрофа. Тож, зібравши в купу усю свою рішучість, а гнала тривожні думки геть, ніби вони були отруйними комахами.

Все буде добре. Я впораюся. Я маю лише сидіти та всміхатися, поки ці бандюгани, наковтавшись дорогого алкоголю, й випаливши з десяток кубінських сигар, не пробовкаються про щось, що допоможе запхати їхні дупи за грати.

Звісно, існує ймовірність, що сам запис не приймуть як доказ у суді, та принаймні він може підказати в якому напрямку слід копати…

— В такому разі, будь ласка, будь обережна. Пам’ятай, ти не маєш видати себе. Ти маєш будь-що вийти звідти неушкодженою.

Я криво всміхнулася.

Це що? Прояв людської турботи? Від Мирона? В лісі що, хтось вмер? Свині навчилися літати?

— Інакше ти муситимеш терпіти докори Артура, через те, що втягнув мене у цю справу?

— Саме так. Будь так ласкава, вбережи мене від цього, і залишся живою.

Кутики мого рота нервово сіпнулися від його слів, і я відчула, як мій шлунок знову скручується вузлом.

Трясця, мене зараз знудить, як студентку перед екзаменами.

— Вмієш ти підбадьорити… — прошепотіла я у порожню кімнату номеру, щойно Мирон кинув слухавку, а тоді впала на широке ліжко, важко зітхнула, й затулила очі передпліччям.

Вже сьогодні. Ввечері.