Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Діана

Декілька годин потому. Приватна кімната в ресторані готелю

Цікава річ життя. В один день ти перспективна сучасна художниця, яку запрошують на усі мистецькі заходи. В інший — скандальна психопатка, людина нон-грата, з якою ніхто не хоче мати справ, і чия найкраща перспектива — піцерія чи кав’ярня за рогом (в чому, в принципі, нічого такого немає, я не цураюся ніякої чесної праці). А тоді, одного чудового дня, ти вже неофіційна шпигунка, що намагається помститися одному збоченцю за зіпсоване життя.

Так, було багато причин кинути Орлова за грати, однак я була б лицеміркою, якби сказала, ніби у цій справі немає нічого особистого.

І в цьому, в принципі, теж немає нічого такого. Люди — переважно егоїстичні створіння, подобається нам це чи ні.

Навіть усі найліпші, і, ніби-то, безкорисливі наші вчинки, часто такими не є. Навіть не маючи очевидної вигоди, люди тішать себе думками про те, що чинять добре, правильно, а, отже, вони хороші. Вони ліпші за інших.

І це, зрештою, вони теж роблять для себе. Для власної втіхи, для спокути того дурного вчинку, що вчинили сто років тому, щоб переродитися багатою щасливою та здоровою людиною, потрапити у Рай, Вальгаллу, Елізійскі поля, Нірвану, чи полів Іару.

Байдуже, чи роблять вони це з настанов своєї релігії, почуття провини, чи щоб просто почесати своє его.

Зрештою, навіть найкращий наш вчинок містить дрібку егоїзму.

Тож не судіть мене надто суворо, гаразд?

Хоча можете і судити, мені байдуже. Врешті, це саме я ризикую своєю дупою, тож не мушу виправдовуватися перед тарганами у власній голові.

— Марино, ви все ж таки прийшли!

Орлов, чию пику я була так само рада бачити, як купу лайна на килимку біля дверей своєї квартири, йшов до мене, широко посміхаючись, й широко розводячи руки, з явним наміром прилаштувати їх куди не слід.

На щастя, мені вдалося видавити з себе якусь подобу усмішки, зупинившись у двох доволі широких кроках від нього, таким чином зводячи його безсоромну спробу обійняти мене нанівець. Досить вже і того, що він знову обмацав мене своїм мерзенним поглядом.

Про те, що він при цьому уявляв в своїй хворій голові, навіть знати не хочу. І без того тягне піти унітаз полякати.

Сподіваюся цей гівнюк спише це на сум від суперечки з чоловіком, чиє існування він так старанно ігнорує.

— Вітаю, пане Орлов. Дякую, що запросили.

Проходячи всередину зали, вигляд я мала саме такий, як треба: сором’язливий та схвильований. Що ж до самої кімнати…

Вона була саме такою, як я собі уявляла: дорогий салон із темного дерева т шкіри, м’яке, тьмяне освітлення, запах дорогого віскі та сигар, тиша, розбавлена стукотом покерних фішок і льоду в стаканах.

За круглим столом, разом з Орловим, сиділо четверо гравців, ніби в якомусь старому гангстерському фільмі.

На ньому був дорогий сірий костюм з темно-бордовою краваткою. На руці — один з тих неймовірно дорогих швейцарських годинників. На самому столі — гральні карти та башти з різнокольорових фішок. А за ним — три незнайомі чоловіки.

Можливо це просто плід моєї уяви, та вигляд вони мали, мов у кіношних кримінальних авторитетів. Один лисий, зі шрамом під правим оком, один рудий, з густими вусами, та один з темним коротким волоссям, якого вже торкнулася сивина.

— Знайомтеся, Марино! — вишкирівшись, він почав по черзі вказувати на інших гравців, — Це — мої друзі та партнери:  Михаїл Дмитрук, інвестор з Гельсінкі, — він вказав на рудого вусача, — Олег Потоцький, банкір з Праги, — цим виявився сивіючий брюнет, — і Павло Сивий, представник "східного крила", — останні й, лисий, навіть не посміхнувся. Він був мовчазний, у рукавичках. І, якщо казати вже зовсім відверто, лякав мене чи не найбільше з усієї цієї компанії.

Певно, вся річ у шрамі.

— Марино, зробите нам ласку? — вишкірився Дмитрук, — Приєднаєтеся до нас?

Я натягнула на обличчя найчарівнішу посмішку з усіх, й промовила:

— Із задоволенням…

З тієї миті, як я увійшла до цієї кімнати і сіла за стіл, минуло приблизно півгодини. За цей час я вже встигла відмовитися від цигарки, подякувавши та повідомивши, що я не курю, на що Орлов схвально гмикнув, заявивши, що це “не жіноча справа”.

Я ще ніколи так не шкодувала через те, що не курю.

Від віскі я вже не відмовилася, втім, однаково майже не пила. Ніколи не любила його різкий запах та смак.

Нічого не розуміючи у покері, я майже не слідкувала за ходом гри, і відчувала себе там так само недоречно, як дитина на нараді. Тож більше гралася кубиками льоду в стакані, й розглядала декоративні елементи в кімнаті. Такі, як ото раритетні схрешені рушниці, що висіли на стіні, просто над палаючим каміном з потріскуючими дровами.

Сподіваюся, це лише муляж. Не хотілося б знову бути свідком, чи, не дай боже, учасником перестрілки.