Читати книгу - "Астальдо"

Куруфінве зрозумів все… З синіх очей родича на нього дивилась погибель, невблаганна і жахлива.

- І якщо ви будете продовжувати нашіптувати своїм братам, що Руссандол віддав корону князю Нолофінве, щоб розчистити дорогу до влади майбутньому батьковбивці, або тому, хто очікує загибелі Великого Князя, то я подбаю про те, щоб вам нічим було шепотіти. Рівно, як і тоді, якщо ви нагадаєте старшому брату про час, проведений у полоні… Про муки, приниження і безпомічність… Я не можу про це співати — а ви… ви будете мовчати. І хай тільки Майтімо почує хоча б один натяк… Я впораюсь і з вами трьома — хоч разом, хоч поодинці.

Куруфінве вже хрипів. Вродливе лице його посиніло. Фіндекано відпустив його і мовив ввічливо:

— Дякую за приємно проведений час.

Майтімо вже хвилювався… Він зустрів Фіндекано на лісовій стежці, неподалік галявини, на якій відбувалася зустріч.

— Астальдо, — мовив, — що сталося? Де Атарінке?

— Там, у лісі, приводить себе до ладу, — незворушно відповів Фіндекано, — він упав…

— Часом не на твій клинок?

— Я не дозволив би собі цього, оtorno. Особливо, опісля твоєї самопожертви…

— О, — вимовив Майтімо, — швидше я переклав свій тягар на плечі твого батька…

— Троє проти чотирьох… Мені так жаль…

— Нічого, — сказав Руссандол жорстко, — вони звикнуть. Батько їх розбестив — ці милі юнаки не хочуть знати нічого, окрім своїх витребеньок. Влада… Моє зникнення наблизило їх до влади, вони раптом зрозуміли, особливо Тієлкормо, що Макалауре не протримається довго на моєму місці. Співець або загинув би, або збожеволів, відчуваючи мої страждання. Ти знаєш, що він носив на тілі оту мою косу, яку відрізали urqui?

— Знаю. Бачив…

— Отже — Тієлкормо подумав, що… Нині йому самому соромно, але він мав певні надії… Карністіро простіший, його ображає сама ситуація — щось наше віддали комусь… А от Атарінке був батьковим улюбленцем, найближчим — останнім часом, і його зачепило оте… краєчком. Однак, ти не хвилюйся, побратиме — я приведу їх всіх до ладу. У мене вистачить на це сили, будь певен.

З-за дерев з’явився Куруфінве. Він ледве йшов, тримаючись за горло.

— Атарінке, підійди, — вимовив Майтімо, — і ви, двоє — нічого ховатись за деревами. Я зоставив свій голос на скелях Тангородріму і не можу говорити занадто голосно.

Тієлкормо і Карністіро вийшли зі своєї засідки. Білявий мисливець дивився холодно і спокійно, а його брат ледве стримував гнів.

— Слухайте мене, — вимовив Руссандол майже пошепки, але брати втягнули голови в плечі, як від крику, — слухайте, нерозумні особи… Те, що я зробив — необхідність, страшна необхідність. Це — не плата за визволення, любий мій Атарінке. Це спроба врятувати вас. Ти бажав, Куруфінве, послухати, як воно було там… в Ангбанді? Там була клітка — три камінні стіни і ґрати замість четвертої. Я бачив своїх охоронців, я розумів, про що вони говорять, бо мова їхня на три чверті крадена, а на чверть складається з жестів і згуків. Дорослий urko княжого роду, мої милі, може досягнути певної влади лише тоді, коли загризе своїх братів. Таку страшну сходовершу їм вигадав Морінготто. Вони починали гризтися ще в дитинстві, і врешті решт виживав один, який і обіймав посаду воєводи, або просто командира воїнів. Тоді переможця винагороджували чоботями і нагаєм — це у них заміняє княжий вінець. Чоботи — для того, щоб краще було топтати провинних підлеглих, нагай — для покарань тих же підлеглих і… і для знущань над полоненими. Підніми очі, Карністіро, це ти назвав мене божевільним? Я-то якраз при здоровому розумі, хоча їхні нагаї не раз використовувались за призначенням. І я думав, що повернувся до родини, а не до орочої зграї… Макалауре є слабким, Тієлкормо? О, ні — він тримався сам, і не дав впасти в розпач нашим воїнам. Амбаруссар є дітьми, говориш ти? Близнята зовсім юні, однак вони, опісля одного випадку в Лосгарі, розуміють більше, ніж ви, троє. Я віддав свої права і великокняжий вінець Аttea Nosse для того, щоб ви, милі мої братики, ніколи не говорили, що старший брат повернувся з Ангбанду божевільним, а Макалауре тільки співець, а отже… Я не хочу, Тієлкормо, щоб Атарінке набридло очікувати, коли ти загинеш у битві. Я не допущу, щоб ви перетворилися на тварей. Я говорю вам все це в присутньости Фіндекано Нолофінвіона, бо він ніколи не зраджує чужих таємниць, і мовчатиме про мою ганьбу, і ганьбу нашого роду. Ви бажаєте влади? Я наділю вас землями на прикордонні, і сам стану поруч — володійте! Бийтеся з Тьмою, доки вона не пожерла вас!

На Шалену Трійцю було страшно дивитись. Де й поділась усмішечка Тієлкормо. Карністіро дивився просто перед собою, у нього тремтіли вуста. Навіть Атарінке пройняло, і він не підводив очей, вчепившись в вилоги розшарпаної куртки.

— Я щадив вас, — шепотів Майтімо, — я думав обійтися натяками. Ви не зрозуміли, брати мої, вам стало шкода великокняжого вінця, який так личив Рудому Майтімо, а може, згодом, перейшов би і до вас. Чи не так, Тієлкормо? До твоїх білявих кіс — та ще й корону… Але сталося… Колись ви подякуєте мені за те, що зосталися Ельдар.

Моріфінве не витримав першим.

— Ти можеш пробачити мене, Старший Рудий? — спитав він, — чи є межа, за якою…

— Нема межі для моєї любові, - відповів Руссандол, — я пробачаю, Карністіро…

Тієлкормо не міг спромогтися на слово. Перший красень поміж Феанаріонів стояв, схиливши голову, і ніжне його обличчя палало, наче захід Васи. Фіндекано, котрий весь цей час думав, чи не перебільшує Майтімо провини Трійці, зрозумів, дивлячись на нього, що Туркафінве таки насправді приміряв вінця…

— Я не те…, - врешті сказав Тієлкормо, — я зовсім… Майтімо… Я… Я не хотів… Ми полізли в ті гори… Ми намагалися… Підібралися трохи не до самого Ангбанду… Мене було поранено… Така невдача … Я тебе люблю… Краще б мене… на ту скелю… Рудий… Ну, вибач… Ну…

— Мій хоробрий, — сказав Майтімо лагідно, — я пам’ятаю Підзоряну битву, і те, як шалена атака твоєї кінноти принесла нам перемогу. Тоді ще живий був татко, і зорі сяяли над нами, і зорі сяяли в наших серцях