Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Ідучи за цим почуттям загостреної справедливости, я неодноразово намагався з'ясувати в офіційних інстанціях незбагненні для мене парадокси доби. Я звертався до ЦК ЛКСМУ, парткому Спілки письменників, до працівників ЦК КПУ. І ніхто з них не відповів мені щирим словом на мої щирі запити.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

Я намагався завжди обставати за слабших, чесніших, принциповіших, мужніших, хоч і не в усьому годився з їхньою позицією.

Прагнення високої справедливости й повної істини, прагнення зробити людину людянішою, а соціалізм — більш соціалістичним — ось що завжди лежало в основі моїх учинків. І коли Ви повірите мені, тоді можете зрозуміти й окремі гримаси, викликані почуттям безсилого гніву, болю, обурення, коли я не міг заступити дороги перед злом, несправедливістю й неправдою.

Мені досить тяжко жилося. Маю старих батьків (татові — 80, мамі — 70 років), маю хвору дружину й хворого сина. Можливо, я мусив би дбати, передусім, про них. Але мені завжди здавалося, що дбаючи про загал, я дбатиму і про них. Так колись писав І. П. Котляревський:

Де общеє добро в упадку,

забудь отця, забудь і матку,

спіши повинність ісполнять.

Коли я маю свої заперечення до тих чи інших сторін нашого життя, то тільки з єдиною метою — повніше використати ті могутні запаси соціального проґресу, які містить у собі наш суспільний і державний лад. Тільки для того, щоб наша країна стала ще кращою, ще гуманнішою, забезпечуючи людям усього світу високу віру в здійснення найвищих ідеалів Добра й Справедливости.

Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливости, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива. Це, сказати б, неюридична кваліфікація мого „злочину“ (юридичну Вам дадуть більш компетентні особи).

Отож, я не прошу помилування. Мушу тільки сказати, що окремі фрази, рядки, слова були кинені мною згарячу, в нападі гніву, а гнів — злецький дорадця. Од нього я прагнув „звільнюватися, як од скверни“, але не завжди міг звільнитися: занадто часто зі мною поводилися не те що не по-радянському, а просто не по-людськи. Ось тільки один випадок. У травні 1966 р. зусиллями С. Д. Зубкова, заступника директора Інституту літератури АН УРСР, мене було звільнено з архіву. Я лишився напризволяще, хоч дружина ходила вже з сином і треба було щось їсти. Я пішов у метробуд, ганяв вагонетки, але звільнили й звідти, бо я мав вищу освіту. Коли я зазнав виробничої травми, у кадрах заявили мені про звільнення з роботи. В такі хвилини я міг бути злим і несправедливим у своїх віршах чи статтях, хоч, певна річ, і не мусив би на несправедливість відповідати несправедливістю. Я тільки пояснюю, а не виправдовуюсь. І таких фактів було чимало.

Висловлю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу — зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ. Повірте мені, що ситуація, за якої люди, що багатьом здаються націоналістами, наклепниками, дармоїдами і т. д. і т. п., а мені особисто здаються безпартійними комуністами в найкращому значенні цього слова, ця ситуація потребує старанного з'ясування, розуміння, глибшого вивчення і прояснення.

Я вірю, що Ви хочете справедливости й добра. Прошу повірити і мені, що я хочу (і щиро, затято, до смерти хочу!) тієї ж самої справедливости і того ж таки добра — для трудівника, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не непорозумінь.

З повагою Василь Стус

18.1.1972 року»[578]

Варто, напевно, пояснити ситуативне значення деяких слів і виразів. «Безпартійний комуніст», звісно, не означає сліпо відданий комуністичним інтересам. Стус вживає цей вислів як загальноприйняте в той час означення людини, яка віддана інтересам добра та справедливости, хоча й не є членом компартії. Це — фіґура мови, звична для тих часів і «вигідна» в тій ситуації. Слід також зважати, що патос цього доволі відвертого листа зумовлений не так щирістю, як грою, хоча й грою з «відкритими картами», Василя Стуса зі слідством.

Мало ймовірно, що поет сподівався, що його лист потрапить до рук Шелеста (хоча цілковито виключати це теж не можна, бо слідчий міг сказати, що за рухом справи стежать безпосередньо в ЦК), але це було важливою складовою тієї поведінки, яку Василь Стус обрав для себе. Відіславши листа, він поводив себе вже не як підсудний, а як літерат: вимагав від слідчого присутности під час допитів літературного критика (бо як юрист може фахово поцінувати літературні твори?), відмовлявся відповідати на питання доти, доки йому не дадуть можливости писати й перекладати вірші Ґете (його ж вину ще не доведено, то й нічого красти його час).

Ще більше значення цей лист мав для внутрішнього стану поета. Відверто виклавши свою позицію, Василь Стус ніби окреслив межу: до сих — я можу поступатися, далі — ні. Втім, слідчий, схоже, сприйняв це за ознаку першої слабкости ув'язненого. Ще трошки натисну, він і «посиплеться». Звідки йому було знати, що це межа, і далі тиснути — безнадійно.

Василь же ніби висвітлів. Написавши листа, він відчув таке полегшення, такий стан високого спокою, що вже наступного ранку всі болі та гризоти, від яких він не міг спекатися моторошні чотири доби, проведені в кам'яному мішку, почали переплавлятися на вірші. Починався «час творчости» — час, задля якого він міг пожертвувати всім…

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумирену, що я збагнув блаженно:

ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху,

хреста і долі — ніби вічна мати,

вивищена до неба (від землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою-

наповнення.

Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

18 січня