Читати книгу - "Оріноко"

Як тільки до нас дійшла звістка про тяжкий стан здоров'я Аріпая, в Серіму негайно вирушило чотири добровольці, щоб захистити старого від будь-яких месників. Їм вдалося перенести його живого на ношах в Кумаку, хоча життя старого висіло на волоску.

В той час, коли я побачим Аріпая в нашій оселі, він лежав напівпритомний, із заплющеними очима, хулорлявий, слабкіший, ніж завжди, і насамперед спокійний, навіть занадто спокійний. Він виконав своє криваве завдання і прогнав від себе лихих духів. Вони залишили старого, і в цьому його покірливому спокої було щось дуже зворушливе.

Аріпая не залишили в Кумаці, його відразу ж винесли з селища. У відлюдному закутку півострова довірені друзі збудували йому курінь, віддали старого на опіку його дружині, забезпечивши сім'ю запасами їжі. Аріпай мав залишатися там аж до видужання, щоб не перенести хвороби, якщо вона у нього була, в Кумаку.

Одним з найважливіших обрядів у араваків був у ті часи танець мукуарі, який виконувався завжди, коли вмирав хтось серед своїх. Цей танець мав на меті прогнати від людських осель душу покійного, щоб вона не шкодила живим. Смерть чаклуна стосувалася всіх у племені, отже, і в Кумаці вирішили не відмовлятися від мукуарі.

Звичайно обряд виконували зразу ж після смерті, але на цей раз треба було відкласти це торжество: один з наших рибалок знайшов на Оріноко острів, на якому великі річкові черепахи знесли тисячі яєць. Ця звістка схвилювала і підняла на ноги всю Кумаку, адже черепашачі яйця були найкращим делікатесом у індійців. Було вирішено спочатку податися на Оріноко, а вже потім розправитися з душею мерця.

Майже половина жителів Кумаки цілими родинами вирушили у похід. Річкові черепахи в той період, коли вони несуть яйця — в наших околицях це було в січні — лютому — збиралися у великі стада і, знайшовши віддалений, піщаний острів, ночами виходили з річки. Яйця вони клали на березі в піску, дбайливо засипаючи їх, щоб інші звірі не помітили і не поласували ними. Не раз черепахи пропливали десятки миль, щоб добратися до цього острова, довіряючи йому і теплим променям сонця долю свого потомства.

Ось на такому острові наш рибалка помітив на піску сліди, що вели до логова черепах, і повів туди групу кумацьких човнів. Коли мисливці через два тижні поверталися назад, по їх веселих обличчях ще здалека можна було дізнатися про успіх походу. І справді — два човни-яботи були майже до краю заповнені жовтою, драглистою масою побитих яєць.

Побачивши це, я схопився за голову:

— Тут, мабуть, більше ніж дві тисячі яєць, — вигукнув я вкрай здивований. — Ви знищите всіх черепах, якщо так щороку будете поводитись з їх зародками.

— З року в рік всі індійці збирають яйця споконвіку, а черепахи все існують, — пояснив Мабукулі, голова роду черепах.

Для загальної радості була ще одна причина — хвороба в Серімі почала вщухати. Між чаклуном і пошестю ніби існував якийсь диявольський зв'язок, бо з дня смерті Карапани нових жертв уже не було. Хворі люди з Серіми поступово одужували і, хоч деякі діти ще вмирали, страшна біда вже відступила, як річка після великої поводі. Люди почували себе краще, з дня на день до них поверталися сили й надії. Четверту частину дорослих із Серіми змела хвороба, діти до п'яти років майже всі вмерли, до решти поверталося здоров'я.

На околиці Кумаки був гай з пальм буріті, і тут, недалеко від берега озера, на третій день після повернення з острова на Оріноко, почалося торжество муку-арі. Воно мало тривати цілу добу і закінчитися бенкетом, на який приготували страви з черепашачих яєць, а також виставили численні глечики неодмінного супутника свят — кашірі.

На світанку того дня мене збудив голосний бій ба рабанів, що лунав з усіх боків Кумаки і мав тривати протягом багатьох годин. Раптом у мою хату прослизнуло якесь примарне страхіття. Воно було в масці, що зображала огидного звіра, з хижими іклами. Примара мовчки робила переді мною грізні рухи, ніби хотіла налякати мене. По ледь помітній кульгавості я впізнав пришельця.

— Арасибо! — сказав я. — Не вдавай з себе дурня!

Індієць зупинився і зняв з голови маску.

— Білий Ягуар не дасть себе обдурити, — сказав кульгавий і додав якось таємничо: — Але й Арасибо сьогодні не абихто!

— Тому що нарядився такою потворою? — запитав я, показуючи на маску.

— Ні, справа не в цьому… В танці всі покриють голови якоюсь маскою. Але я сьогодні розпорядник на мукуарі, а це велика честь…

Тільки тепер я помітив на його бридкому обличчі вираз дивної гордості. Індієць дістав з мішка, що висів у нього на поясі, дві мараки — ознаки шаманської влади, підняв їх над головою і почав швидко розмахувати. Камінці, що були всередині, деренчливо заторохтіли. В той же час Арасибо багатозначно вп'яв у мене погляд своїх косих очей, роблячи дрібні кроки, немовби пританцьовуючи.

— Хо, хо! — свиснув я від здивування, — То ти так високо сягаєш? Почестей чаклуна тобі забажалося?

— Араваки втратили чаклуна, — відповів він співуче, не перестаючи торохкотіти наді мною. — Аравакам потрібен чаклун!

— Ей, друже, невже? — висловив я свій сумнів.

— Потрібен, потрібен — запевняв він. Його обличчя огидно перекосилося від хвилювання — А хто вбив чаклуна, твого ворога?

— Ти?

— Хто керував рукою Аріпая? Хто поставив череп ягуара?

— Ти? Але ж то мій череп.

— Але ж мої руки встромили його на жердину. А хто відданий твій друг, Білий Ягуаре?

— Ти?

— Хіба я не повинен бути вдячний тобі за те, що ти захищав мене під Горою Шулік, коли інші хотіли мене залишити? Хіба не ти продовжив кульгавому ногу, коли вона була