Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я продовжила показувати фото, які зробила на площі і несподівано завмерла, дивлячись на одну з них.
- Це ж ти… - Це був для мене шок. Я не вірила своїм очам. – Леон, це просто неймовірно!
На задньому фоні фотографії, яку я зробила в кафе на площі, за сусіднім столиком сидів він в компанії ще двох чоловік. Леонід попав в кадр, коли я фотографувала себе на передню камеру.
- Ми були за декілька метрів одне від одного! – Все ще не в змозі повірити побаченому, я повернулася до нього і подивилась на нього. – Леон теж був здивований не менше за мене.
- Крихітко, це означає одне - ми призначені одне одному. – Він нахилився до мене і накрив вустами мої губи.
Емоції нахлинули на мене, затуманюючи ясність розуму. П’янкий поцілунок змусив мене піддатися спокусі. Його руки пестили моє тіло, від чого збудження змушувало кров закипати в жилах. Бажання вогнем горіло в мені.
Я віддалася Леону, тонучи в насолоді від сплетіння наших тіл. Відчуваючи блаженство від кохання, яке об’єднало нас в екстазі, з моїх вуст зірвався стогін і я з пристрастю припала вустами до його губ.
Ми лежали на підлозі біля каміну і обіймали одне одного. В цю мить не було затишнішого місця на планеті, ніж наша вітальня.
- Діано, - промовив Леонід, ніжно погладжуючи мене по спині. – Я завтра їду у відрядження закордон. Мене не буде декілька днів.
- Не хочу, щоб ти їхав. – сказала я і міцно обійняла його. - Ти повернешся до свого дня народження?
- Мушу. – відповів Леон і посміхнувся. – Не хочу залишитися без подарунка.
Я знала, що сумуватиму за ним. Але стіни його квартири допомагали мені переносити розлуку з Леонідом. Тут я почувала себе затишно і не відчувала гнітючої туги від самотності.
В п’ятницю після пар я вирішила поїхати з дівчатами в гуртожиток. По дорозі ми заскочили в магазин, накупивши повні пакети їжі. Наталка з Машкою тішилися, як малі діти, радіючи моєму візиту.
- Давненько я тут не була. – сказала я, заходячи в студентську кімнату.
- Та вже більше місяця. – Маша поклала пакет з продуктами на стілець і докірливо подивилась на мене. – Ти зовсім про нас забула!
- Та хіба про вас забудеш? – сміючись, запитала я. – Ніколи в світі!
- Я навіть додому нині не поїхала, як вчула, що ти зібралась нарешті до нас. – Наталка витягнула з пакету пляшку вина і радісно посміхнулася. – Влаштуємо дівочі посиденьки до ранку?
- О, дійсно! – підхопила її ідею Маша. – Діано, залишайся ночувати!
- Твого мужика й так немає. Що будеш сама сидіти? – запитала мене Наталка.
- Гаразд. – погодилась я, розпаковуючи пакети. – Давайте щось забацаємо на вечерю. – запропонувала я і дівчата радісно посміхнулися.
Наші розмови затягнулися майже до четвертої ранку. Я була настільки вимучена, що одразу заснула, як тільки моя голова торкнулась подушки.
Мені наснились теплі літні дні, які заряджали мене радістю й позитивом. Я бачила себе на узбережжі річки, яка протікала неподалік від мого міста. Саме на тому місці, яке показав мені Леон декілька місяців тому. Його секретний сховок. Я сиділа на самісінькому краєчку берега, гойдаючи ногами у повітрі. Ніжний вітер пестив своїм подихом шкіру, залишаючи на ній майже невловимий слід прохолоди. Душевний спокій огортав мою душу, проникаючи в кожну клітинку мого тіла. Від задоволення я заплющила очі і вдихнула на повні груди аромату польових квітів, яким було просякнуте повітря.
«Тварюка!» - за моєю спиною почувся злісний голос Світлани Петрівни. Сильний поштовх в спину не дав мені змоги обернутися. Я летіла донизу, прямісінько у бурхливі потоки ріки, яка виблискувала сонячними променями. Майже перед самим ударом я прокинулася.
Розплющивши очі, я озирнулася довкола, не розуміючи де знаходжусь. Тіло стогнало від незручного ліжка, на якому я вже так давно не спала і відвикла від нього. Давно мені не снились жахіття. З того часу, як я мешкала в Леоніда, мій сон був позбавлений кошмарів.
Дівчата спали. Я взяла телефон, подивитись котра година. За чверть дев’ята. Тихенько, намагаючись не шуміти, я зібралася і вийшла з кімнати.
Я повернулася до квартири і полегшено зітхнула. Тут мені було затишно й комфортно. Зробивши собі каву і наповнивши нею горнятко, я попрямувала до вітальні. Я вмостилася в кріслі і попиваючи ароматний напій, розглядала картини, що висіли на стінах.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назавжди, Уляся Смольська», після закриття браузера.