Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          Леон, як і обіцяв, розмістив декілька фотографій з мого дитинства, які він обрав разом з мамою. Їх збільшені копії в чорно-білих кольорах прикрашали собою простору кімнату. Радісні обличчя моїх батьків гріли моє серце. Дивлячись на них, я зрозуміла для чого він це зробив. Завдяки їм я відчувала себе вдома.

          Але тут не вистачало єдиного – самого Леоніда. Ідея подарунку виникла в мене моментально. Я підвелася і пішла до спальні за своїм альбомом. Вийнявши аркуш з портретом Леоніда, я одягнулась і вийшла з квартири.

          Ввечері сьомого числа пролунав дзвінок від Леоніда.

          - Привіт, котик! – радісно промовила я, замість звичного «алло».

          - Привіт, Діанко! -  Його голос теж був радісним. – Крихітко, як твої справи?

          - Я страшенно скучила за тобою! – щиро зізналася я. – Коли будеш вдома?

          - Не знаю. Мій літак затримується. – сказав він. – Зранку в Берліні розпочалися сильні снігопади, які до сих пір не вщухли. Наш рейс перенесли на невизначений час.

          Мене це дуже засмутило. Я сподівалася, що Леон повернеться сьогодні.

          - Буде чекати, поки ти не приїдеш. – сказала з сумом в голосі я.

          - Кохана, не мордуй себе. Лягай спати. – попросив мене Леонід. – Невідомо коли відновляться рейси.

          - Гаразд. – неохоче погодилась я. – Кохаю тебе.

          - Я тебе також. – з ніжністю в голосі промовив Леон.

          Натиснувши кнопку відбою, я завершила розмову. Шкодуючи, що мені прийдеться провести ще одну ніч без коханого, я сумно подивилася в бік подарунку, який приготовила для Леона. «Завтра його чекає несподіванка» - подумала я, лягаючи спати.

          Легкий лоскіт змусив мене прокинутись і посміхнутись. Я розплющила очі і побачила поруч Леона, що лагідно торкався вустами мого плеча.

          - Доброго ранку, красуня! – посміхаючись, промовив він.

          Я з радісною посмішкою кинулась обіймати його. Як я скучила за ним!

          - Мені тебе не вистачало! – сказав Леон, міцно притискаючи мене до себе. – Я шалено скучив!

          - Я теж! – Він з пристрастю зустрів мої вуста і ми з’єднались в довгоочікуваному поцілунку.

          - З днем народження! – Вигукнула я і встала з ліжка, щоб взяти пакунок, який підготовила для нього. – Це тобі.

          Він дивився на мене і не наважувався розкрити його.

          - Леон, ну, розпаковуй вже! – схвильовано дивлячись на нього, промовила я. – Ти змушуєш мене нервувати.

          Знявши обгортку, він поглянув на свій портрет, який я вирішила подарувати йому.

          - Цей малюнок був зроблений в день нашого знайомства. – пояснила я. – Тоді я вважала, що більше ніколи не побачу тебе. Тому вирішила зобразити твій образ, щоб не забути.

          - Діанко, хочу щоб ти знала: я позволив тобі піти з тераси, але не з свого серця. – Його чорні очі дивились на мене з магічним блиском, випромінюючи безмежне кохання.

          Відчуваючи, що мої щоки спалахнули, я сором’язливо відвела погляд.

          Леон підійшов до мене і притулив до себе. Я сховала обличчя в його обіймах.

          - Дякую, кохана. – Його голос був сповнений ніжності. – Але найкращій подарунок подарувала мені доля. – Він підвів мою голову і уважно подивився в мої очі. – Вона подарувала мені тебе.