Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

СТРІЛА

На третій день дороги, коли заходило вже сонце, Таргітай, що, як і раніш, їхав попереду валки, спинив коня й почав щось розглядати в траві. Під’їхав Торбасай, теж подивився на землю й глянув на Тар-гітая. Таргітай зліз із коня, став навколішки й розгорнув руками траву. В траві лежала стріла. Він узяв стрілу, подивився на неї й подав її Торбасаєві. Під’їхав Рудий. Він теж узяв стрілу в руки й довго придивлявсь до неї. Під’їхала валка, і стріла пішла по руках скитів.

Кожний розглядав стрілу й мовчки передавав її іншому. Потім усі забалакали враз. Сумніву не було ні в кого: стріла була сарматська, з кістяним вістрям.

Усі нахилилися до землі й почали розглядати сліди. Очевидячки, кінна ватага в десять їздців переїхала дорогу, що її проклала валка, ідучи до моря, і пішла праворуч од тієї дороги, куди тепер вона ішла. Скитів було трохи більш, як сарматів, але скити були тепер із навантаженими возами. В бійці легко загубити вино, а Рудий добре знав, що було б, коли б він приїхав без вина до царя. Добре знав це Рудий, і через це вирішено: не чіпати сарматів, а вистежити, куди пішла ватага, щоб не попасти у ворожу засідку. Дуже наївно було б думати, що сармати не помітили сліду валки, тим паче, що вони, видко було, товклись на слідах валки й загубили стрілу саме там, де перехрещувались дороги валки й сарматів. Сармати пройшли сьогодні вранці: сліди були свіжі.

Валка отаборилась коло невеличкої могили, а Таргітай, якому доручено вистежити сарматів, тихенько поїхав ледве помітною стежкою, де проїхала ватага.

Калікратові здавалось, що всі тільки про те й думають, що він боїться сарматів, і хоч серце йому тьохкало в грудях, він став просити Олександра, щоб той відпустив його з Таргітаєм.

– Що він базікає? – спитав Рудий Олександра.

– Він проситься, щоб я пустив його з Таргітаєм.

Рудий глянув на Калікрата. Від його погляду в Калікрата забігав по спині холодок, і юнак став почувати, що йому якось незручно сидіти на коні.

– Ти добре плигаєш, – сказав спокійно Рудий, – гляди, коли б не поплигала твоя голова в сарматській торбі.

Рано було ще. З-під обрію тільки-но висунулась червона блискуча скибка сонця. Червоні проміні спали на степ. Сонце швидко викотилось, і назустріч йому з кожної билини, з кожної квітки заблищали барвистими вогниками краплини роси. Гострий косяк журавлиної зграї темною стрілкою вирізавсь на сонячному колі й зник. Подихнув холоднуватий вітрець. Захвилювалася, заворушилася сива тирса й побігла за вітром. З річки долітає різке ячання лебедів. Земля гуде, і повз могили, залишаючи після себе широку смугу зім’ятої трави, біжить табун диких коней. Попереду біжить горбоносий огир; ноги й черево йому вогкі від роси. З табуна вихоплюється голосне іржання кобилиці. Високою треллю відгукується мале лоша, що відбилось од табуна.

Повітря повно пахощів трав і квіток степових, повно того аромату цілинного степу, якого не можна передати, який вливається, широкою хвилею входить у груди, сповняє їх незнаною радістю, невгасимою жагою життя, і хочеться полетіти, піднестись над степом укупі з журавлями, хочеться набрати повні груди повітря й крикнути гостро й дужо, як ячать лебеді.

І почуваєш тоді, що ти дитина цього степу, що в душі твоїй прокинулись давно забуті почуття, а степ розкинувсь, розгорнувсь своєю необмеженою просторінню, щоб прийняти тебе в свої міцні, широкі обійми.

Таким могутнім спокоєм віє від цілинного степу. Тихо тече річка зеленим степом. Густо вкрили її очерети й лози. На правому березі очерет розійшовся, і видко білий піщаний берег. На піску скаче чубатий одуд. З очеретів дружнім голосним хором вітають сонце веселі жаби. Очерет тріскотить, ламається, тремтить китицями: то гурт сайгаків входить у річку й п’є воду. Жаби одна за одною плюхають у воду, і вода розходиться концентричними кругами, де впали жаби. За хвилину вони випливають на поверхню води далі від берега, висовують свої банькаті пички, дивляться й дивують: хто це такий сміливий, що зіпсував так добре налагоджений хор? Ще хвилина – і жаб’ячий хор з новим запалом і завзяттям лунає над спокійними водами річки.

Тиха заводь відбиває в дзеркалевій воді своїй зелений стрункий очерет. Очерет густою стіною обступив заводь. Зграя лебедів плаває по заводі. Лагідним спокоєм віє від цієї степової річки. Але не надовго: вилетіла стріла з очерету й уп’ялась у переднього лебедя. Зривається лебідь з води, хоче полетіти за своїми братами, що перелякані знялися над річкою, б’є по воді крилами так, що вода кипить і бушує коло нього, нарешті, безсилий, скривавлений, знову падає на воду. Він тріпотить, знов підіймається й б’є по воді крилами, він хоче уплисти від невідомого ворога, але сили нема вже в лебедя, і повний безнадійної нудьги, повний журби й скарги на перерване життя летить степом передсмертний крик гордого птаха.

З очеретів визирнуло поросле рудуватою бородою лице мисливця. Рудувате, довге волосся його перетягнуто ремінцем. У лівій руці його лук, у правій він тримає напоготові другу стрілу. Побачивши, що лебідь уже мертвий, і тихі води річки несуть його труп, він поклав стрілу в сагайдак, вискочив із очеретів на піщаний берег, кинув на пісок зброю і, розібравшись, плигнув у річку. Він плив, розсікаючи воду руками і пирхаючи, як собака. Наздогнавши лебедя, він ухопив його за шию, поплив назад і виволік на берег. Потім ухопив своє волосся, звернув жмутом і почав викручувати з нього воду. Знов задзижчали стріли, вп’ялись і затріпотіли в спині мисливця. Дикий крик вихопився з грудей підстріленого. Він захитавсь і впав. З-під стріли виступила кров, і тоненьким струмком побігла по спині. Але він підвівсь, схопив меча й повернувсь до ворога. З кущів таволожнику, що ріс коло річки, вискочив Таргітай і кинувсь на сармата. Він вибив меча з млявої вже руки сармата, повалив його на землю і, високо замахнувши мечем, загнав його в груди ворога. Сармат захрипів і витягнувсь. Таргітай витяг меча, упав на сармата й почав ковтати кров, що широкою цівкою била з рани. Потім він підвівсь, став навколішки коло вбитого, відкинув головою волосся, що лізло йому в вічі, і витер рукавом свого закривавленого рота.

Він тяжко дихав. На лобі виступили краплини поту. Темне обличчя його було дике й радісне. Він нахилився до трупа і, двигаючи мечем, як пилкою, одрізав голову ворога. Потім підвівсь, поклав