Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Арзнєв Мускіа похитав головою, потім витяг з кишені пістолета і, передаючи Гогі, сказав:

— Ти повинен влучити, інакше зіпсуєш стелю.

Нано затамувала крик і пригасла долонями вуха. Гогі одсунувся від стола разом із стільцем і взяв пістолета в руки:

— Е-с-х, іди, лазе. Жити — це вистояти. Так, здається, сказав Іраклій.

— Хо! — скрикнув лаз, і в одну мить порожня чаша з його рук злетіла до стелі.

Тієї ж миті пролунав постріл — і скалки від чаші з глухим тріском посипалися на підлогу.

Гогі підніс пістолета до губів, здмухнув дим, поцілував дуло і сказав:

— Де тільки цей чоловік добуває таку зброю? І прицілюватися не треба, сама влучає в ціль, благослови її господь!

— Нехай цей пістолет буде твій.

Гогі уважно подивився на лаза, і, коли очі їхні на мить зустрілися, обличчя його просвітліло від радості. Гогі засунув пістолета в кишеню:

— Нехай тут лежить! Як треба буде — ходитимемо з міста до міста й прострілюватимемо чаші.

— Дав би бог,— відповів лаз.— Святому Георгію Ілорському поставив би свічку заввишки як ти.

Знову запала гробова тиша.

— Як ви стріляєте, батоно Гогі!— сказала зачудована Нано.

— Та що там. Можна й краще. Коли кидають угору гривеника й він не падає вниз... Лаз це вміє, з десяти — дев’ять разів!

Хоч як це дивно, але постріл, мені здається, розрядив атмосферу, а розмова Нано з Гогі могла б ввести бесіду в спокійне річище.

— Агей, сідай, чого ти стовбичиш! — жартівливо прикрикнув Елізбар Карічашвілі, звертаючись до Шалітурі.

— Краще помовч!..— відповів той Елізбару й повернувся до Гогі.— Кому потрібна ваша влучність... Коли дійде до діла... Ви можете тільки, як клоуни, показувати фокуси. І один, і другий... А так... Ви гадаєте, я злякався? Ні! Річ зовсім в іншому. Припустімо, ми стрілятимемося... Від мене вам пощади не буде. А ви, ганчірки, не наважитеся вбити! Це мене не влаштовує. Нехай ніхто не думає, що Вахтанг Шалітурі боїться смерті. Дивіться!..— Він витяг револьвера з кишені, розрядив його, висипав на стіл патрони й почав їх перелічувати, примовляючи: — Еники, беники їли вареники, еники, беники — кльоц...— Патрон, на який випав жереб, Шалітурі заклав знову в револьвер. Після цього він звів курок і оббіг поглядом усіх за столом...

Потім він ляснув долонею по барабану револьвера, циліндр закрутився. В цей момент Шалітурі притулив дуло до скроні й натиснув пальцем на курок... Пострілу не було, револьвер пчихнув, барабан зупинився. Шалітурі сховав револьвера, сів до столу й чомусь почав квапливо їсти.

Ми сиділи, не поворухнувшись. Потім підхопився Карідзе і, здійнявши руки до неба, застогнав:

— Нещасна Грузіє, куди ти йдеш?! — І знову всівся на своє місце.

— Я не розумію, що тут сталося? — спитала Нано. Вона не могла повірити, що життя людини висіло на одній волосині.

— Нічого особливого,— відповів Елізбар.— Просто могло стати на одного бевзя менше на світі.

Нано зблідла.

Арзнєв Мускіа втупився в стіл, жмакаючи пальцями скатерть.

— Що ти хотів довести цією безглуздою бравадою? Навіщо це потрібно? — спитав Гогі.

— Потрібно! — промимрив Шалітурі, не перестаючи їсти.

Нано, видно, поступово приходила до тями. Вона ковтнула лимонаду й сказала:

— А все тому, що ми не знаємо, навіщо живемо й навіщо вмираємо.

— Я згоден з вами,— озвався Шалітурі.

Нано обернулася до Гогі:

— Яка точність!.. А жінки можуть навчитися так стріляти?

— Можуть,— зітхнув Гогі.

— А в чому саме полягає метод навчання? — зацікавився Сандро Карідзе.

— У чотирьох тисячах патронів! Треба, стоячи непорушно, випустити тисячу п’ятсот патронів у нерухому ціль. П’ятсот патронів — стоячи непорушно, в рухому ціль. П’ятсот — рухаючись, в нерухому ціль. П’ятсот — рухаючись, вистрілити в рухому ціль. І останню тисячу — рухаючись, в нерухому ціль.

— Скільки ж на це потрібно часу?

— Від двох тижнів до місяця. В кого які здібності.

— Лазе, навчи мене. Гаразд? — попросила Нано.— Ні, обіцяй перед людьми.

Арзнєв Мускіа всміхнувся у відповідь:

— Мені ще треба закінчити свій тост, а потім і батоні Сандро має сказати своє слово.

— Увага!— закричав Елізбар.

— Коли я слухав вас,— почав лаз, виважуючи кожне слово, — я знав, що ви маєте рацію: справді, розтоптане злом можна повернути до життя самим тільки добром. Але ми обидва — і Гогі, і я — впустили сюди ворожнечу. Нехай вибачить мені шановний Вахтанг, і якщо він мене не відштовхне, я пропоную йому свою дружбу від щирого серця. Усе почалося теж з любові, з нашої любові до банкетів і веселих бесід. І, може, ми не вважатимемо за зло те, що нас змусила зробити любов! Бо хіба знає людина, коли зроблене нею добро обернеться злом? Багато прикладів цього знає кожен. У тебе на очах твориться зло, ти не можеш стерпіти, кидаєшся на допомогу, так велить серце. Але, рятуючи, ти застосував силу, відповів насильством на насильство. Ти хочеш урятувати людину, а сприяєш її загибелі. Одна лише просто погано вихована людина,— ні, навіть не лиходій! — скільки насильства приносить вона у світ! А в наш час таких невихованих — п’ятдесят на сто. І той, кого ти виручив, такий самий. А той, кого ти покарав іменем добра,— гадаєш, він ангелом стане? Тобі здається, що любов твоя відновила зруйноване. І часом це й справді так. Але, застосувавши насильство до кривдника, чи не втяг ти його в біду? І, відбудувавши один дім, чи не зруйнував ти, бува, другий, сусідній? Нехай хтось скаже, що робити рабові божому, як йому поводитися?

Лаз замовк. «Певно, коли він тяжко хворий, у нього буває такий вираз обличчя»,— подумав я, дивлячись на Арзнєва Мускіа.

— Признаюся, я давно не втручаюся в чуже лихо. Я втратив віру в добро! Але сьогодні я порушив слово, яке дав собі, може, тому, що скривджений був я сам. Зі свого, особистого, і починається загибель людини... І я благаю провидіння повернути мені віру, віру в те, що, «чварами зруйноване — любов’ю відбудується». Е-х-х, була ж вона в мене колись! — Лаз одним духом спорожнив свою чашу й додав:— Довго я говорив. Терплячі ви люди, тифлісці!

— Хіба це довго! Ти зараз зрозумієш, що таке довго, коли говоритиме Сандро,— сказав Карічашвілі, всміхаючись, вдоволений тим, що все