Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді я ще здивованіше дивлюся на цю матір, миттю вирішую, що моя далека мати, мабуть, ніколи не пишалася б таким геройством, а стрівши її сина в таких от умовах, напевно, скрутно поспівчувала б його невольницькій долі, не похваляючись своїм… І мені стає і радісно, і гірко.
А через тиждень…
Н несу з левади великий клунок картоплі, згинаючись під ним низько-низько, бо гаряче липневе сонце заповзялося випалити з мене всю міць, а з подвір’я, з широкої брами гемайнгаузу, виходить — тінню хилитається — та сама благообразна фрау, мати героя сина, що ото він не такий, як я…
Коли підходить до мене, то стає отак непорушним стовпом, потім несамовито сплескує руками і, мабуть, уперше по одержанні звістки, починає голосно тужити, як пес на місяць — вити-голосити…
Я кидаю свого клунка, підбігаю до благообразної фрау:
— В чому справа, людино? Чого побиваєтесь отак?
— О, мій Бог! Мій Бог! Нехай би мій маленький Йоган був хоч такий, як і ви… А то ж вони… вони вбили мою дитину… О, Бог! Мій Бог!..
— То він же й загинув героєм?
Я й сам бачу, що моя втіха завдає їй ще болючіших мук: вона з такою заздрістю й матірною любов’ю-ненавистю глянула на мене, що я відразу спасував… Ні, матір треба не так утішати, а як — я не знаю…
Беру помаленьку свого клунка і, схиливши ще нижче голову, суну далі. А слідом за мною летить пронизливе, тужливе-тужливе, як ото пса на місяць, виття-голосіння…
О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!
І тему — ще один віршик для «Вісника» Союзу Визволення України:
МАТИ
Я стрів її раз… Немов щастя фонтан
На неї зцілющу лив воду:
«Її найдорожчий, відважний Йоган
Воєнну дістав пагороду».
Кого зустрічала — ділилася ним, —
Тим щастям достойного сина,
Спипила мене: «Ні, він був не таким, —
Він змалку хоробра дитина…
В неволю піддатись? — Не терпить кайдан,
Насильства і рабства він зроду…»
«Так, так, пані, так, співчуваю я вам:
Ваш син — то окраса народу…»
Усмішку презирства в старечих устах
Піймав я — усмішку до мене,
Зігнувся ввесь, чорно зробилось в очах,
І серце забилось шалено…
Я стрів її вдруге. Ридала стара,
Здіймаючи руки до неба:
«О, краще б на мене звалилась гора!..
А він… йому жити ще треба!»
Дійшовши до мене, спинилась на мить,
Стогнала: «О, Боже неправий!
Не має Йогана… Сердешний, він спить
В чужині, в могилі кривавій…»
«Але ж заспокойтесь. Герой був живий,
Таким він лишився до краю…»
«Ні, краще б він був хоч такий, як і ви,
Не знала б я муки, одчаю…»
І жалісно-заздрісно очі її
Дивились на мене хвилину:
Тепер тільки, певно, відчули й в мені
Лишень нещасливу людину!
Четверта й остання моя зутичка з господарем Йозефом Деннертом сталася вже десь на початку серпня.
То, звичайно, дурниця, що він чогось вирішив передати мене «в тимчасову оренду» своєму безпосередньому начальникові — товстому, опецькуватому помічникові нотаря, у якого ото така струнка красива, лагідна і дуже привітна жінка. У мого господаря якраз роботи — ніякої, а він же годує мене, та ще прийшов і так лагідно питає:
— Чи ви б нічого не мали проти, гер Олексі, коли б я вас попросив піти на кілька днів попрацювати у сусіда… Він, знаєте, почав там у себе велику роботу, треба допомогти…
О, я, звичайно, нічого не маю проти, гер Йозеф Деннерт! Ви ж платите за мене якусь оренду вашій державі, що захопила мене на полі бою, ви ж годуєте мене, знаєте, та ви ж господар, а я — наймит. Бо я не вірю, гер Йозеф Деннерт, що й у вас ото така мерзенна думка — принизити цього червонощокого юнака перед симпатичною сусідкою, такою лагідною, такою привітною, — така сама мерзенна думка, як у її опецькуватого мужа…
Я прийшов до них, коли вони саме снідали вдвох на веранді, що виходить на двір. Мій голосний, невимушений «Сервус!», спрямований до красуні-жінки, примусив ненависного мужа її знестямки вдавитися товстим бутербродом із поперченим салом, він закашлявся, скочив із місця, забігав, а коли давав мені накази, очі йому були червоні-червоні й сльозилися. Він, зневажливо заклавши руки в кишені штанів, міряючи згорда з голови донизу мою несхибну постать, наказав місити голими ногами он оту глину з кізяками серед двору, призначену для перебудови якоїсь печі в його покоях.
Ну, що ж, глину, то й глину… Хоч і з кізяками… Треба роззуватися.
Брудна, важка робота, але — робота, як робота. То нічого…
А коли він приходить на обід і знову розташовується на затіненій високим волоським горіхом веранді, вона — струнка, привітна жінка його, своїми руками зносить униз, на подвір’я, маленького столика, — пухкі, білі руки їй тремтять, а коли ставить мені тарілку з стравою і нахиляється низько над столиком — пригортає, цілує своїми глибокими-глибокими, як озера, синіми очима…
Мені більше нічого й не треба, опецькуватий герою Боккаччієвого Декамерону! Вона — не твоя, оця струнка, молода — не по твоїх літах — привітна жінка…
Я бачу, як він, немов голодний вовк, стежить ревнющими, тепер уже не посоловілими, а блискучими од мук очима, за кожним її рухом, за кожним поглядом у мій бік, і казиться.
А я, чекаючи переміни, задираю високо вгору голову — он туди, на саме верховіття високого волоського горіха, що затіняє кукібну веранду, і злегенька насвистую, підподьомкаю, як насвистують у нас жайворонки ранньою весною над незораною ще левадою.
А коли, дообідуючи, зустрічаюся з ним поглядом, він не витримує й бурчить:
— Знаєте, — перекажіть вашому господареві, що ви мені більше непотрібні.
А вона шаріється, як розквітла півноцвітна маківка.
— Гаразд. Перекажу. Сервус! (Це — до неї).
Мені здалося, що він підскочив, що відлетіло з грюкотом крісло з-під нього, вдарившись аж об протилежну стіну веранди і, коли я вже доходив до вихідної хвіртки, у них
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
