Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Маша

— Матусю, яка ж ти вродлива, — шепочу, із захопленням дивлячись на маму. — Я тебе ніколи такою не бачила!

Це правда, я в повному шоці. Мама зніяковіло посміхається, але я бачу, що їй самій подобається, який вона має вигляд.

— Дякою тобі, Мишенятко, — вона міцно мене обіймає, я притискаюся до неї, і ми так і стоїмо, обійнявшись, перед дзеркалом. — Тепер ми з тобою обидві готові до балу.

Від нас щойно пішли візажист і перукар. Мама викликала їх додому, так дешевше ніж у салоні. Зачіску і макіяж робили і мені, і їй.

Але справа не тільки в зачісці та макіяжі, і навіть не в її новій сукні, хоч сидить вона просто шикарно. За сукнею вони їздили з Ларисою, а та точно не дозволила б мамі на собі заощадити. 

Причина у погляді. Її очі блищать, вона сама вся сяє, і мені зараз навіть не віриться, що це моя мама. Вона більше схожа на старшу сестру.

— Ти ж сьогодні будеш переможницею, а я сподіваюся напроситися на селфі. Ось і готуюся, — пробує вона віджартуватися, але ми з нею обидві знаємо справжню причину.

Топольський. Батько Нікіти теж буде на балу. Це для нього вона хоче бути вродливою, хоч і боїться зізнатися. Думає, що я стану її засуджувати. 

Але в мене навіть у думках такого немає.  У нас у кожної свій краш. 

— Я так рада, що ти відмовилася від цих безформених балахонів, — каже мама і обережно, щоб не розпатлати зачіску, притуляється щокою до моєї маківки. — У тебе така приголомшлива сукня! І я рада, що ти почала носити лінзи.

Ми купили ті лінзи, які порадила мені Олена Світла, я щовечора намагалася їх надягати. Від них не так сильно сльозяться очі, і на півдня мене сьогодні точно має вистачити.

— У тебе теж гарна сукня, мамо!

— У цього хлопчика гарний смак, — каже вона, намагаючись приховати за посмішкою гіркоту. Але я все одно її відчуваю, бо в моєму серці цієї гіркоти цілий океан.

«Як у його батька», — ледь не виривається в мене, але я вчасно заштовхую слова назад. Навіщо робити їй ще болючіше?

— Чому все так складно, мамо? — кажу, утикаючись у рідне плече.

— Тому що дитинство минає і ти дорослішаєш, — вона гладить мене по розпущеному і завитому волоссю, — а доросле життя це складно, Мишко.

На мить страшенно хочеться знову стати маленькою. Щоб тато був живий. Щоб ми знову щасливо жили втрьох у своєму містечку. І щоб у нашому житті ніколи не було Топольських.

Але холодним душем обрушується усвідомлення, що один із Топольських був у житті мами ще до мого народження. І можливо став його причиною. 

— Нам пора, Мишко, — мама обережно відсторонює мене за плечі. — Збирайся, я викличу таксі.

***

Ми виходимо з машини, біля воріт ліцею помічаю Каменського з Голиком. Вони про щось запекло сперечаються, Севка виглядає сердитим, Макс похмурим.

— Я підійду до хлопців, — кажу мамі.

— Тільки недовго, Машо, — кричить вона вслід, — застудишся.

Киваю і прямую до однокласників, щільніше запахуючи пальто. Я не стала його надягати, просто накинула, щоб не зім'яти сукню. Посміхаюся і махаю рукою. 

— Привіт. 

Побачивши мене, хлопці замовкають, їхні обличчя витягуються.

— Ви чого? — запитую. — Що ви так дивитеся?

Але вони не відповідають, продовжують витріщатися. Першим відмирає Сева.

— Машко, це ти? Я тебе спочатку не впізнав.

— Щось сталося? — вдаю, ніби не помічаю захоплення в його очах. 

Трохи ніяково приймати це від друзів. Мені набагато важливіше, що я побачу в очах Нікіти.

— Топольського виключили із засновників, — похмуро відповідає Макс. 

— Як це? — сиплю приголомшено. — Чому?

Голик знизує плечима, Макс мовчить.

— А як же Алька? — розгублено запитую. Севка пхає руки в кишені і спльовує.

— Ходімо, — Каменський бере мене за лікоть і підштовхує до ліцею, намагаючись непомітно відтіснити Голика, — Дар’я Сергіївна буде лаятися.

Ми вже піднімаємося сходами, коли Макса гукає високий худий хлопець. Ми всі втрьох зупиняємося й обертаємося.

Обличчя хлопця майже не видно через насунутий на саме чоло капюшон об'ємного худі. Поверх худі вдягнута куртка, така ж об'ємна. Весь одяг на хлопцеві сидить мішкувато, від чого створюється загальний не дуже охайний вигляд, і я згадую мамині слова про безформні балахони. Напевно, я з боку виглядала не краще за цього хлопця.

— Серього? Привіт! — Макс спускається до нього назустріч, а я запитально дивлюся на Севку.

— Це Сергій Грачов, друг Макса, — розуміюче відповідає Голик. — Давно я його не бачив у ліцеї, напевно, хоче подивитися бал.

— Це той, який... — починаю я і замовкаю, коли Севка квапливо киває. Не дає договорити. 

Але я й сама згадала, що це той хлопець, який отримав від засновників завдання зробити селфі на будівництві.