Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Макс розмовляє з Грачовим, але про що, нам не чути. Сева тягне мене всередину, я сама поспішаю, бо замерзла. І відразу у вестибюлі натикаюся на колючий погляд Альки.

Вона дивиться спідлоба, губи стиснуті — у неї зовсім погано виходить приховувати заздрість.

— Гарний вигляд маєш, Зарічна, — цідить крізь зуби колишня подруга, — твій мажор постарався?

Вкотре усвідомлюю, що зовсім не розбираюся в людях. Як я могла з нею дружити? З такою дріб'язковою і лукавою?

— Мама з татом, — відповідаю, стягуючи пальто. 

Макс кидає на Альку погляди, в яких явно читається роздратування. Він хмуриться, але не втручається. Севка допомагає зняти пальто і відносить разом зі своїм у гардероб.

— Ходімо, Машо, — підштовхує мене під лікоть Каменський, а сам весь час озирається.

— Ти чого такий смиканий? — запитую приятеля.

— Не зрозумію, куди Серьога подівся, — він знову озирається.

Йдемо до сходів, назустріч спускаються Мілена з Алісою. 

— Нічого собі, Зарічна, ти шмот відхопила! — глузливо каже Аліска. — Ви що, квартиру продали у своєму Зажопинську, щоб таку сукню купити?

— Це подарунок, — гладжу поділ і впритул дивлюся на Мілену.

Чекаю від неї чергову порцію отрути, але несподівано вона мені посміхається. Зрозуміло, що її посмішка не віщує нічого доброго. Але головне, вона мовчить. 

Це щось нове і несподіване. Хто завгодно тут змовчав би, тільки не Мілена.

— Якісь проблеми? — чую ззаду знайомий голос, і серце починає битися сильніше.

Топольський старший. Обертаюся — він стоїть біля входу на сходи з засунутими в кишені штанів руками. Як Нікіта. З насупленим обличчям і зі зведеними до перенісся бровами. Як у Нікіти.

У цей момент він так нагадує свого сина, що в мене всередині все стискається від болю. 

Як я могла повірити, що Нікіта йому не рідний? Мама має рацію, син і батько Топольські занадто схожі, щоб у мене ще залишалися ілюзії.

— Машо, Нікіта вже в залі, — каже Топольський, звертаючись до мене. Він так само знайомо примружується і додає з посмішкою: — Ти маєш приголомшливий вигляд. Упевнений, перше місце ваше.

Його голос звучить тепло і м'яко, я зовсім гублюся.

З кожним днем мені дедалі складніше його ненавидіти. І якщо вимірювати мою ненависть у системі координат, то що буде, коли її значення подолає нульову позначку?

— Так, Марійко, йди, Нікіта вже чекає, — нарешті звертається до мене Мілена. З ангельською посмішкою, яку вона тут же переадресовує батькові Нікіти. 

Я мовчки її обходжу, але не можу позбутися дивного відчуття, яке викликає її погляд. Погляд, повний очікування. Я б навіть сказала, передчуття. От тільки чого?

Але коли ми входимо в відчинені двері, я геть забуваю про Мілену. 

Сьогодні спортивний зал сам на себе не схожий, він гарно прикрашений кулями, драпіруванням і кольоровими постерами. Великий монітор крупним планом показує схвильовані обличчя учасників і Влада Коваля, який емоційно жестикулює і не менш емоційно говорить, тільки без звуку. Напевно, дає останні настанови, а я, як завжди, все пропустила.

Тільки зараз помічаю, що в залі стоїть незвична тиша. На монітор ніхто не дивиться, всі дивляться на мене. Дивляться зі здивуванням, обертаються, переглядаються.

— Ти справила враження, — шепоче Сєвка із задоволеним виглядом. 

— У наших щелепи відпали, — похмуро бубонить Каменський, а я натикаюся на палаючий погляд.

Нікіта робить крок назустріч, буквально відштовхує Макса і хапає мене за лікті.

— Машо, ти така...

Він більше нічого не говорить, жадібно мене роздивляється, а я шкодую тільки про те, що занадто багато глядачів навколо. Я не можу обійняти Нікіту, а він не може мене поцілувати. У цю мить я особливо гостро усвідомлюю, що почуття до Нікіти в моїй системі координат уже давно відлетіли в нескінченність.

Починається офіційна частина, директорка виголошує промову — як же наша директорка і без промови? Потім вона передає мікрофон Ковалю.

Влад представляє пари учасників, а я тягну шию, вишукуючи серед глядачів маму. Знаходжу одразу, вона стоїть у першому ряду, переплітаючи пальці — мама завжди так робить, коли переживає. З протилежного боку помічаю старшого Топольського, який не зводить із неї очей. Готова битися об заклад, вона теж це бачить.

Раптово серед глядачів миготить знайоме обличчя, по хребту пробігає холодна цівка. Що тут робить Шведов? Він теж дивиться на маму, і я відчуваю укол совісті. Треба було їй усе розповісти самій, а не чекати, коли це зробить Шведов. Ясно ж, що він прийшов не просто так.

Але тут звучить музика, перша пара кружляє в танці, і всі тривожні думки разом вилітають з голови. Я думаю тільки про наш виступ.

— Перестань тремтіти, Мишко, — шепоче Нікіта, присунувшись так близько, що я відчуваю тепло його шкіри через тканину. І тепер уже гаряча цівка біжить по хребту. 

— Я боюся, Нікіто, — шепочу у відповідь, ледь ворушачи губами.