Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

За вікном стало тихо.

Вийшло сонечко.

Його промені були червоного відтінку, бо сонце сідало за горизонт.

Я розуміла, що маю зателефонувати мамі.

— Вибач, мені треба зробити дзвінок.

— Гаразд, — дозволив Рома вийти. — Зв'язок уже має ловитися. Тільки я сподіваюся, що ти зробиш правильний вибір. Коли повернешся.

Вийшовши на ґанок, я почала глибоко дихати. Не могла надихатися. Серце калатало, немов скажене. Робила вдих за вдихом.

Це було страшенно незвично.

Усе розгорталося настільки швидко.

Не могла повірити, що це правда.

— Алло! Мамо?!

— Нарешті, Яно! — раділа вона з того боку розмови. — Я так хвилювалася... У тебе все добре?!

— У мене... — заплющила я очі від ласкавих променів сонця. І мало не розплакалася від щастя. — У мене все чудово, мамо. Ти собі навіть не уявляєш, як усе круто склалося.

— Зустріч з інвесторами була вдалою?

Я озирнулася на вхідні двері, щоб точно знати — ніхто не чує, як я прибріхую.

— Так. Зустріч пройшла вдало.

— Ти вже їдеш додому?

— Я... — Стільки чекала цієї можливості — кинутися до своїх. Але тепер усе різко перемішалося. До школи їхати пізно. А Жданов зробив пропозицію, від якої я не могла відмовитися. І він чекає моєї відповіді просто зараз. — Мені доведеться затриматися трохи у справах. Треба поспілкуватися з людьми в неофіційній обстановці.

— Ну і нічого страшного, — запевнила мама. — Якщо робота того вимагає — дій. Не треба втрачати гарний шанс, якщо він є. А він же є, я так розумію?

— Є, — кивала я й усміхалася. — Є, мамо. Я потім усе розповім, коли приїду. Просто не по телефону.

— Добре. Чекатиму.

— Але ти мені скажи, як діти?

— З дітьми все гаразд.

У мене просто камінь із плечей упав.

— Яке полегшення. Я так переживала. Зв'язку не було. Не могла додзвонитися, щоб запитати.

— Діти в безпеці, теплі й затишку. Нагодовані, одягнені.

— Ти бачилася з Назаром? Як він? Давид його привіз зі школи?

— Так, привіз. Із Назаром усе добре. Мені навіть здалося, що вони, знаєш... — запнулася мама.

І я припала до смартфона.

— Що? Що ти хотіла сказати?

— Мені здається, вони трішки порозумілися. Із Давидом. Поспілкувалися по душах. І напруга спала.

На якийсь час я завмерла від почутого.

Намагалася уявити, як вони спілкуються.

Як це було раніше.

Та нічого не виходило.

І водночас...

Це, скоріше, добре.

Тому що Дава має рацію.

Нам усім доведеться жити в новій реальності.

Після заперечення прийшло усвідомлення — він правий. Як би я до цього не ставилася. Та вони рідня. Вони батько і син.

Давид має право бачитися з Назаром, якщо він справді так сильно цього хоче. І не лицемірить заради шансу заподіяти мені біль.

Знову.

— Що з Авророю? Як її стан?

— Ти знаєш, — якось підозріло почала мама. І я напружилася. З нею щось не те. Напевно зараз виявиться, що стало гірше! Проте ні... — Хвороба якось сама минула.

— Серйозно? — була я вражена. — Їй стало краще?

— Краще. І набагато. Кашель зник. Як корова язиком зняла, коли...

— Коли що?

— Коли батька побачила.

Від змішаних почуттів я затиснула пальцями перенісся. Щільно заплющила очі.

Усе було складно.

І не ставало простіше.

Хоч би як я намагалася переконати себе, ніби час розставить усе по місцях. Ця схема не працювала. Усе тільки ускладнювалося.

Моє зближення з Романом — тому підтвердження. Ще вчора я клялася, що не піду на повідку в серця.

Але сьогодні...

Може, це просто розрахунок?

Все ж таки звичайний прагматизм?

Що як я помиляюся — і це просто флірт із користю для нас обох?

Чи мушу я тікати від цієї спокуси?

Або час зупинитися.

Щоб зробити вдих.

Спробувати щось нове.

Якраз те, що змушує моє серце битися від адреналіну...

— То ти згодна? — запитав мене Жданов, коли закінчила розмову з мамою і повернулася в зал. — Я можу на тебе розраховувати?

Я кивнула.

— Можеш. Ти можеш на мене розраховувати.

— Я на це дуже сподіваюся, Яно. Не хочу, щоб минуле повторилося... Щойно ти говорила з чоловіком?

— Ні. З матір'ю.

— Дай їй бог здоров'я. Катерина Петрівна все ще працює?

— Ні. Вона пішла на пенсію.

— Отже, допомагаєш матері грошима?

— Сподіваюся, що зможу це зробити найближчим часом, — усміхалася я, сідаючи за стіл. Тільки стілець чомусь був набагато ближче до Роми. — Адже я тепер добре заробляю. Завдяки президенту холдингу.

— Точно, — усміхнувся він у відповідь. — Ну то як? Тебе відвезти? Погода покращилася. Я сказав водієві протерти кузов. І підігнати лімузин під центральний вхід. — Я опустила очі й не наважувалася відповісти. Настільки сильним було враження від того вечора. Навіть якось не хотілося, щоб він обривався так різко. Завершувався так безславно. — Чи, може, ти ще трішечки затримаєшся? Наталка нам якраз заварить чаю з липою і медом.

Я задоволено кивнула.

— Звучить чудово. Із дітьми все гаразд. Я дарма хвилювалася. Дякую, що не дав мені зірватися. Просто запанікувала.

— От бачиш, як усе гарно склалося. Я був правий. Я завжди правий. Просто слухайся мене. І все буде добре. — Він гладив моє волосся. Водив по ньому зворотним боком долоні. Закладав руді кучері за вухо. — Я тебе сам сьогодні відвезу. Водій хай їде додому. А я присягаюся тебе відвезти... Після перших же півнів. Ще до світанку.