Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Лука наполягав, щоб я залишалася в кімнаті, і я відчувала, як всередині боролися дві частини мене. Одна — горда, вперта, та, яка хотіла бути сильною, доводити свою здатність виконувати будь-які завдання. Інша — та, що тихо погоджувалася: він правий. Я дійсно була виснажена, і стан моєї слабкості міг поставити під загрозу не лише моє життя, а й інших.

Він допоміг мені сісти на складений спальник і сам опустився навпочіпки поруч. Його руки впевнено розгортали пляшку з водою, а погляд залишався спокійним і водночас турботливим.

– Пий, – коротко сказав він, протягуючи пляшку.

Я слухняно взяла її, але раптом зупинилася, вдивляючись у його очі.

– Лука, – почала я м’яко, намагаючись знайти правильні слова. – Ти ж розумієш, що це моє завдання. Мені важко просто сидіти тут і дозволяти тобі…

– Єво, – перебив він, нахиляючись ближче. Його обличчя було серйозним, навіть трохи похмурим, але голос залишався тихим. – Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Думаєш, я дозволю тобі ризикувати, коли ти ледве тримаєшся на ногах?

Його слова вдарили в саму глибину моїх думок. Я опустила погляд, розглядаючи пляшку в руках, а в голові крутилося все, що я могла йому сказати. Він завжди був поруч, завжди підтримував і захищав. Але як мені зараз змиритися з тим, що він ризикуватиме замість мене?

– Я знаю, що ти хвилюєшся, – нарешті сказала я, не підводячи погляду. – Але ти теж важливий. Що, якщо з тобою щось трапиться? Як я…

Він обережно доторкнувся до моєї руки, змусивши мене замовкнути.

– Нічого не трапиться, – сказав він впевнено. – Я повернуся, обіцяю. А ти відпочинеш, одужаєш, і ми разом розберемося з усім іншим.

Я подивилася на нього, намагаючись знайти хоч краплю сумніву в його очах, але там було тільки тепло і впевненість. Лука завжди був таким — сильним, незламним, навіть коли всередині, можливо, хвилювався.

– Ти надто впевнений у собі, – пробурмотіла я, змушуючи себе посміхнутися.

Він тихо засміявся й нахилився, щоб торкнутися чолом мого.

– Хтось же повинен бути впевненим, коли ти така вперта, – відповів він, не відводячи погляду.

Цей момент був простим і водночас наповненим сенсом. Я відчула, як він обережно відкинув пасмо мого волосся за вухо, а потім тихо додав:

– Обіцяй мені, що ти відпочинеш. Я хочу, щоб ти була тут, коли я повернуся.

Я ковтнула клубок у горлі й кивнула.

– Обіцяю.

Він посміхнувся, знову торкнувся моєї руки, але цього разу його пальці залишилися на мить довше.

– А тепер лежи й ні про що не думай. Інспектор повідомить мені деталі, і завтра вранці ми вирушимо.

Я мовчки спостерігала, як він підвівся, поправив ремінь на поясі й вийшов із кімнати. Його постать була впевненою, кожен рух чітким і продуманим. Я знала, що він впорається, але серце все одно щеміло від тривоги.

Я лягла, намагаючись змусити себе заспокоїтися. Але в голові знову й знову лунали його слова: "Я повернуся, обіцяю."

***

Я відкрила очі й одразу відчула, як тихий вечірній холод просочився крізь тканину намету. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, де я. Годинник на зап’ясті світився слабким зеленим світлом, показуючи сім годин. Я майже проспала вечерю.

Сил піднятися не було, але думки про Луку не давали спокою. Чи вже почалися їхні збори? Чи він ще тут? Серце стискалося від хвилювання.

Я піднялася, важко видихаючи. Їсти мені зовсім не хотілося, ідея вечері здалася майже нереальною. Натомість, якось інтуїтивно, ноги самі повели мене до виходу. В темряві я вийшла з кімнати, і холодний вечірній вітер обійняв мене.

Роззирнулася. Табір потопав у тиші. Лише кілька тіней миготіли біля входу до їдальні, а світло від ліхтаря освітлювало похмурі постаті патрульних. В голові з’явилася думка, яка була настільки безглуздою, що навіть дивно, як я до неї дійшла.

Дах сараю.

Чому? Навіщо? Але чомусь я знала, що там мені буде спокійніше. І, можливо, Лука…

Я обережно підійшла до старої дерев’яної будівлі. Сходинки вели вгору, вони ледь чутно скрипіли під ногами, поки я обережно піднімалася. Повітря наповнилося запахом соломи й деревини. Нарешті я вибралася на дах, сіла на край і обійняла коліна руками.

Сонце вже сіло, залишаючи по собі ніжний червоно-помаранчевий слід на горизонті. Над головою розкинулися зорі — такі яскраві, що здавалося, можна дотягнутися рукою.

Я вдивлялася в цю красу, намагаючись заспокоїтися. Але всередині залишалося щось невимовно тривожне. Чому я відчуваю цей холод навіть тут, під відкритим небом? Чому мені так здається, що саме зараз щось станеться?

Я почула, як хтось видерся на дах позаду мене. Серце пропустило удар, і я різко обернулася.

– Лука… – тихо прошепотіла я.

Він стояв у півтіні, опершись руками на край даху. Його силует виглядав міцним і впевненим, але очі… Вони дивилися на мене з таким теплом, що я ледь стримала сльози.

– Ти що тут робиш? – запитав він, крокуючи до мене. Голос був спокійний, але трохи напружений.

– Я… Я не знаю, – зізналася я. – Просто… здалося, що ти прийдеш.

Лука присів поруч, так близько, що я відчула тепло його плеча.

– І ти чекала? – він подивився на мене, і в куточках його губ промайнула легка усмішка.

– Мабуть, – я відвернулася, ховаючи погляд.

Ми мовчали. Холодний вітер грався моїм волоссям, і я мимоволі обійняла себе руками. Лука помітив це і мовчки зняв свою куртку.

– На, одягни, – він простягнув її мені.

– Не треба, я нормально, – відмовилася я, але він наполіг.

– Одягни, Єво. Я не хочу, щоб ти знову захворіла.

Його тон не залишав місця для заперечень. Я взяла куртку й накинула на плечі. Вона була трохи завелика, але така тепла, що я одразу відчула полегшення.

– Ти не мав би бути тут, – я подивилася на нього, і в моєму голосі прозвучало більше занепокоєння, ніж я хотіла показати.