Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

– Хотів побачити тебе, – відповів він просто, дивлячись на зоряне небо. – Завтра зранку ми вирушаємо, і я не міг залишити все так.

Його слова змусили мене затамувати подих. Я знову подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що він відчуває.

Лука повернув голову до мене, його погляд був глибоким і серйозним.

– Я обіцяв тобі, Єво. Я повернуся. Обов’язково.

Він що думки читає?

Його рука торкнулася моєї, і я відчула, як його пальці обережно ковзнули між моїми. Це був такий простий жест, але він мав стільки сенсу.

– Обіцяєш? – я прошепотіла, дивлячись йому в очі.

– Обіцяю, – він відповів, і його голос був сповнений рішучості. – Це легке завдання, сто разів так було.

Ми сиділи там ще довго, мовчки дивлячись на зорі. Я намагалася запам’ятати кожну мить, кожну деталь. Тепло його руки, звук його голосу, навіть холодний вітер, що грався нашими волоссям.

Лука сидів поруч, здавалося, зовсім спокійний, хоча я знала, що в нього всередині вирувала буря. Він раптом потягнувся назад і дістав щось із-за спини.

– Це для тебе, – сказав він із загадковою посмішкою, простягаючи мені маленький букетик польових ромашок.

Я здивовано підняла брови, а потім засміялася:

– Лука, ну в мене ж ті, що ти минулого разу подарував, ще стоять!

– То хай ці доповнять колекцію, – він хитро підморгнув.

Я взяла квіти, притисла їх до обличчя, вдихнувши ніжний аромат. Цей простий жест був таким теплим і затишним, що моє серце наповнилося вдячністю.

– Ромашки — це символ любові, знаєш? – додав він, дивлячись на мене так, ніби ми були єдиними людьми у цьому всесвіті.

– Знаю, – я посміхнулася, торкаючись його руки. – Вони завжди були моїми улюбленими.

Ми продовжували сидіти, розмовляючи про найпростіші, але такі важливі речі.

– А як ти уявляєш наше майбутнє? – раптом спитала я, піднявши погляд на нього.

Лука задумався на мить, а потім впевнено відповів:

– Ми одружимося. Обов’язково. А потім у нас буде… десять дітей.

– Десять?! – я розсміялася, поклавши руку на його плече. – Лука, ти серйозно? Це ж ціла футбольна команда!

– Ну а що? Буде весело! – пожартував він, хоча в очах світилася іскорка щирості.

– Може, хоча б троє? – спитала я, притиснувши руки до серця.

– Добре, троє, – він здався, але сміх усе ще звучав у його голосі. – Двоє хлопців і дівчинка. Щоб дівчинка була схожа на тебе.

Я відчула, як щоки наповнилися рум’янцем, і відвела погляд, намагаючись приховати усмішку.

– А де ми будемо жити? – я перевела тему, хоч усередині мені було так добре, що хотілося зупинити цей момент.

– У будинку десь у лісі, – відповів він без вагань. – Великий будинок із дерев’яною верандою. Ми повісимо гойдалку у дворі, а ще зробимо бесідку для шашликів.

– І обов’язково поруч має бути сосновий ліс, – додала я. – Я люблю запах хвої.

– І я, – тихо погодився він. – Уявляєш, як добре: ранок, свіже повітря, ти вариш каву, а я десь у саду з дітьми граюся.

– Лука, ти мрійник, – я посміхнулася, але його слова чомусь здалися такими реальними, що на секунду я й справді уявила цей затишний будинок, нашу сім’ю, щасливий сміх дітей.

Ми говорили ще довго, обговорюючи кожну деталь. Яка має бути кухня, який колір стін у дитячій, навіть яка тканина на шторах. Це було так безтурботно і щиро, що час просто зник.

Коли зоряне небо повністю накрило нас своїм оксамитовим покривалом, ми вирішили прилягти прямо на дах. Я опинилася в його обіймах, притулившись до його теплого плеча.

– Дивись, он та яскрава зірка, – сказав Лука, вказуючи вгору. – Це Сіріус. Найяскравіша зірка на небі. А он поруч — Пояс Оріона.

Я дивилася, як його пальці повільно малюють лінії між зорями. Голос Луки був таким спокійним і глибоким, що я ледь не заснула.

– Думаєш, там, серед цих зірок, є хтось, хто спостерігає за нами? – спитала я, напівжартома.

– Думаю, мої батьки дивляться на нас звідти, – він тихо відповів, і я відчула, як його руки міцніше обійняли мене.

Я нічого не сказала, просто притислася ближче, намагаючись підтримати його без слів. Однією рукою я гралася браслетом із конюшиною, який мені подарував Лука.

Ми знову залишилися в тиші, в якій не було нічого незручного. Лише ми, зоряне небо і наші мрії про майбутнє.

***

Наступного ранку все було як завжди, але щось в повітрі відчувалося інше, важке, мов перед бурею. Лука був спокійний, але його погляд залишався серйозним, зібраним. Сьогодні він давав своїм підлеглим останні вказівки перед тим, як вирушати в дорогу.

– Шпак, ти ідеш зі мною, – сказав Лука, не піднімаючи очей від карти, що лежала на столі. – Ти будеш відповідальний за комунікації. Вся інформація про місцезнаходження заручників і будь-які зміни — на тобі.

Шпак кивнув, уважно слухаючи. Він був молодший за Луку, але його серйозність не була меншою. Усе, що стосувалося планування, вони обговорювали детально.

– Ми виїжджаємо о восьмій. Не запізнюємось. Шпак, ти вже готовий до цього?

Шпак підтвердив, що все в порядку.

– І ще одне, – додав Лука, зупиняючись на мить, щоб подивитися на кожного з них. – Кожен з вас поважає свого командувача. Ми працюємо як одне ціле. Якщо хтось з вас посміє порушити дисципліну, не буду чекати ні хвилини. Ясно?

Їхні погляди стали ще серйознішими, і я відчула, як важка тиша заповнює приміщення.

– Ясно, командире, – відповіли вони одночасно, і все знову стало звичним.

Лука подивився на мене, і я побачила в його очах ту саму впевненість, яка завжди була присутня, коли він був на місії. Вона не змінювалася, але сьогодні я помітила ще й якусь тінь турботи в його погляді.

Я проводжала його до самих воріт, Шпак йшов поруч, а Лорд… як завжди, легко біг поряд, наче не мав жодних турбот у світі. Це було так контрастно — їхня серйозність і спокій Лорда, який ніби нічого не помічав, не відчував. Я пам'ятала, як цей спокій завжди допомагав йому знаходити вихід із найскладніших ситуацій.