Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Сельберґ зітхнув і закотив очі. Геть розгублений, він спробував зустрітися поглядом з Берґшьо, але той замислено вивчав складену з дев’яти пунктів програму Еріки Берґер.

Моніка Фігуерола прочекала сорок дев’ять хвилин, перш ніж Йоран Мортенссон з невідомим чоловіком вийшли з парадного будинку номер один по Бельмансґатан. Коли вони рушили вгору, в її бік, вона підняла камеру «Нікон» з телеоб’єктивом 300 міліметрів і зробила два знімки. Сховавши камеру в бардачок, Моніка знову схилилася над картою, але випадково кинула погляд у бік старого підйомника Маріахіссен і витріщила очі від здивування. На краю верхнього ярусу Бельмансґатан, поряд із входом до Маріахіссена, стояла темноволоса жінка і цифровою камерою знімала Мортенссона із спільником. Якого біса… невже у нас на Бельмансгатан загальний з’їзд шпигунів?

Мортенссон з незнайомцем розлучилися вгорі вулиці, не сказавши один одному ні слова. Мортенссон попрямував до своєї машини на Тавастґатан, завів мотор, виїхав і зник з поля зору Моніки Фігуероли.

Вона перевела погляд на дзеркало заднього виду і побачила спину чоловіка в комбінезоні. Потім підвела погляд і побачила, що жінка з камерою закінчила знімати і прямує в її бік.

Орел чи решка? Про Йорана Мортенссона вона вже знала, хто він такий і що робить. Чоловік у комбінезоні і жінка з камерою були темними конячками. Але, вийшовши з машини, вона ризикувала бути поміченою жінкою з камерою.

Моніка сиділа й далі на місці. У дзеркало заднього виду вона спостерігала, як чоловік у комбінезоні звернув ліворуч, на Бреннчюркаґатан. Вона дочекалася, поки жінка з камерою дійде до розташованого прямо перед нею перехрестя, але, замість того щоб піти за чоловіком у комбінезоні, та розвернулася на 180 градусів і попрямувала вниз, до Бельмансґатан, 1. Перед Монікою Фігуеролою була жінка років тридцяти п’яти, з темним, коротко стриженим волоссям, у темних джинсах і чорній куртці. Щойно вона трохи спустилася вулицею, Моніка відчинила дверці машини і побігла до Бреннчюркаґатан. Чоловіка в комбінезоні не було видно. Наступної миті від тротуару від’їхав фургон «Тойота». Моніка Фігуерола побачила чоловіка в напівпрофіль і запам’ятала номер машини. Навіть якби вона і недобачила номера, чоловіка все одно вдалося б відстежити: з боків фургона розташовувалася реклама «Ларс Фаульссон. Замки і ключі», і поруч — номер телефону.

Моніка не кинулася бігцем до машини, щоб поїхати за «Тойотою», а пішла назад спокійно і піднялася вгору по вулиці саме вчасно, аби побачити, як жінка з камерою зникає в парадному Мікаеля Блумквіста.

Сівши в машину, Моніка Фігуерола записала номер фургона і телефону фірми Ларса Фаульссона, потім почухала потилицю. Довкола місця мешкання Мікаеля Блумквіста відбувається якийсь жахливо таємничий рух. Вона підвела погляд і поглянула на дах його будинку. Їй було відомо, що квартира міститься в мансарді, але за кресленнями з міського управління житлового будівництва Моніка вияснила, що вона знаходиться з другого боку будинку і виходить вікнами на протоку Ріддарф’єрден і Старе місто. Ексклюзивне місце проживання в багатому на культурні традиції кварталі. Може, він хвастовитий вискочка?

Через дев’ять хвилин жінка з камерою вийшла з парадного. Замість того щоб знову піднятися вгору, до Тавастґатана, вона продовжила спускатися і звернула праворуч у провулок Прюссґренд. Гм. Якщо в неї там припарковане авто, все пропало. Якщо ж вона піде пішки, то вийти з «котловану» зможе лише одним шляхом — піднявшись по Бреннчюркаґатан, біля провулка Пустеґренд, ближче до Шлюзу.

Моніка Фігуерола вийшла з машини, звернула ліворуч по Бреннчюркаґатан у бік Шлюзу. Вона вже майже дійшла до Пустеґренд, коли їй назустріч вигулькнула жінка з камерою. Удача. Моніка проїхала за нею повз готель «Хілтон» до площі Сьодермальмсторґ, розташованої перед Міським музеєм, біля Шлюзу. Жінка йшла швидко і цілеспрямовано, не роззираючись. Моніка Фігуерола трималася метрів на тридцять позаду. Біля Шлюзу жінка зайшла у вестибюль метро, і Моніка наддала ходи, але зупинилася, побачивши, що та замість дверей метро увійшла до газетного кіоску.

Поки жінка стояла в черзі, Моніка Фігуерола її роздивлялася. Близько 170 сантиметрів зросту, на вигляд досить спортивна. На ногах кросівки. Коли вона стала перед продавцем, надійно припечатавши обидві ступні до підлоги, у Моніки раптом виникло відчуття, що перед нею співробітник поліції. Жінка купила коробочку жувального тютюну, вийшла назад на площу і звернула праворуч, перейшовши через вулицю Катарінавеґен.

Моніка Фігуерола пішла слідом. Вона була майже певна, що жінка її не помітила. Та зникла за рогом, і Моніка поспішила за нею, відстаючи метрів на сорок.

Завернувши за ріг, вона побачила, що жінка безслідно зникла. Моніка Фігуерола зупинилася геть розгублена. Дідько. Вона повільно пішла мимо воріт, потім її погляд упав на вивіску. «Мілтон сек’юриті».

Моніка Фігуерола кивнула сама собі і повернулася назад на Бельмансґатан.

Вона поїхала на Гьотґатан, де містилася редакція «Міленіуму», і наступні півгодини кружляла вулицями довкола редакції, але машини Мортенссона так і не побачила. До обіду Моніка повернулася до поліцейського управління і наступні півгодини провела в спортзалі, займаючись силовими вправами.

— У нас проблема, — сказав Хенрі Кортес.

Малін Ерікссон і Мікаель Блумквіст одірвали погляди від рукопису книги про Залаченка. Було пів на другу пополудні.

— Сідай, — сказала Малін.

— Це стосується «Вітавара АБ» — фірми, яка виробляє унітази у В’єтнамі і продає їх по тисячі сімсот крон за штуку.

— Он як. У чому ж полягає проблема? — поцікавився Мікаель.

— Фірма «Вітавара АБ» виявилася дочірнім підприємством компанії «СвеаБюґґ АБ».

— Ось воно що. Це ж досить велика компанія.

— Так. Голову правління звуть Маґнус Берґшьо, і він голова-професіонал. Він, зокрема, є також головою правління «Свенска морґонпостен» і володіє приблизно десятьма відсотками акцій «СМП».

Мікаель пильно подивився на Хенрі Кортеса.

— Ти впевнений?

— Так. Шеф Еріки Берґер — непроторенний мерзотник, що використовує у В’єтнамі дитячу працю.

— Отакої, — вимовила Малін Ерікссон.

Коли відповідальний секретар редакції Петер Фредрікссон близько другої години дня постукав у скляну клітку Еріки Берґер, він був очевидно чимось засмучений.

— Що сталося?

— Мені трохи незручно. Одна із співробітниць редакції отримала від вас повідомлення.

— Від мене?

— Так. На жаль.

— Про що ви кажете?

Він простягнув їй декілька аркушів формату А4 з роздруком електронних повідомлень, адресованих Еві Карлссон, двадцятишестилітній тимчасовій співробітниці відділу культури. Відправником значилася «[email protected]».

Ево, кохана. Мені хочеться пестити тебе і цілувати твої груди. Я