Читати книгу - "Армагед-дом"

Лідка насупила брови. Звідкілясь потягло запахом шашлику; в диткомбінаті зазвичай не пахне шашликами. Тут пахне молоком, кашею, в крайньому разі морквяним пюре; запах виник у Лідчиній уяві, і не тому, що текст був якийсь дуже гарний. Ні, текст був звичайний, просто Лідці згадався епізод із власного дитинства, коли, помітивши з берега лискучі спини, вона вперше в житті наважилася подивитись на дальфінів зблизька. І — ото збіг! — це було саме під час квітневого пікніка, коли дорослі були захоплені процесом виготовлення шашликів, а Тимур і Яна, горді усвідомленням своєї дорослості, подавали шампури…

Непомітно для себе Лідка прочитала три розділи. Великов писав жваво і яскраво, але Лідка не могла позбутися відчуття, що це її напівусвідомлені думки та прагнення хтось підглянув, довів до логічного завершення й переніс у книжку. З ось такою жахливою обкладинкою. З ось такою банальною назвою. І автор її — базікало, водій молоковоза…

Згадка про молоко, що булькало в цистерні, відбила в Лідки бажання читати далі. Вона ще раз обійшла дітей, розгорнула свою розкладачку і вляглась.

Їй наснилася пустельна дорога, світлофори, що жовто мерехтіли на площі перед Солом’янським парком, чоловіки й жінки, що нерухомо стояли на мокрому асфальті, на бляклій «зебрі» переходу. Усі — без взуття, у шкарпетках. Якусь мить Лідка, завмерши, спостерігала; потім від рідкого натовпу відділився літній чоловік, у якому Лідка за кілька секунд упізнала постарілого підводника Сашу.

— Черевики спадають, — сказав Саша, ніяково позираючи на свої шкарпетки. — Якщо черевики спали — то всенародна прикмета така.

Жінка, що стояла поруч, утомлено кивнула; Лідка впізнала сусідку з будинку навпроти, яку давно, ще до апокаліпсису, збила машина на Солом’янській площі, просто на переході.

Решту вона не знала. І не стала роздивлятись; вирвалася зі сну титанічним зусиллям, ну просто як муха з варення.

Перевернулась на інший бік. Тричі пробурмотіла: «Куди ніч — туди й сон».

І справді, більше їй нічого не снилось.

О шостій ранку, коли за сірими вікнами прокинулись собаки й погасли ліхтарі, у бляшаний дашок над вікном делікатно вдарив камінець.

Лідка не відразу зрозуміла, що її розбудило. Діти спали; якийсь час вона лежала, дивлячись у стелю, підсвічену жовтим вуличним ліхтарем. Потім ліхтар погас — ніби заплющилося втомлене за ніч око. І водночас ударив другий камінець — цього разу у скло.

Лідка підвелась — вона спала в трикотажному спортивному костюмі — і підійшла до вікна.

На посипаній гравієм стежці стояв Великов, і усмішка його була від вуха до вуха.

— Це Зарудний?

Письменник Великов зацікавлено розглядав Лідчин робочий стіл. З-під товстого оргскла дивився блідий, та досі усміхнений Андрій Ігорович.

— Симпатичний чоловік…

Лідка здивувалась:

— Ви раніше не бачили його портретів?

— Бачив, але офіційні. Знаєте, такі в рамцях… Зарудний ніколи не цікавив мене як персонаж. Досі не цікавив. Але ось цей портрет, ваш, він, знаєте, особливий, він перемінений вашою увагою, вашим теплим до нього ставленням…

Великов замовк, очікувально дивлячись на Лідку.

— Андрій Ігорович був моїм тестем, — неуважно сказала вона, коли мовчанка зробилася вже зовсім ніяковою.

— Справді? — здивувався Великов.

— Я думала, про це всі знають, — зізналась Лідка.

Великов із розумінням усміхнувся:

— Коли мені в першому класі вручили першу похвальну грамоту — я теж думав, що весь світ уже знає… Коли я в другому класі розбив дві чашки з сервізу — думав те саме… До речі, я не знав, що Зарудний мав сина. Хтось мені казав, що в нього дві дочки.

— З його сином ми розлучились, — сказала Лідка, випереджаючи питання. — Життя, знаєте. Буває.

— Буває, — кивнув Великов. — Мої от три дружини розбіглись, як миші, хто куди. Уявляєте, як їм дісталось, бідолашним?

Лідка усміхнулась:

— Уявляю…

Кабінет — перший персональний Лідчин кабінет! — був, насправді, комірчиною, відгородженою фанерною стінкою від загального приміщення. За фанерою перемовлялись, сміялись, стукотіли по клавіатурах обчислювальних машин, у той час як Лідка могла насолоджуватись якоюсь подобою відокремленості. Начальство, хай там як.

Дверцята шафи — у комірчині тільки й уміщалося, що стіл, два стільці та шафа — прочинились, нескромно відкривши домашні Лідчині капці й ганчірочку для взуття.

— Мабуть, цей портрет допомагає вам працювати? — скромно спитав Великов.

— Андрій Ігорович, — відгукнулась Лідка після паузи, — Андрій Ігорович хотів вірити, що Ворота від початку добрі до людей. Що ця їхня функція — рятувати — основна. Що лише від людства залежить, чи будуть жертви під час апокаліпсису, чи не буде. «Із гордо піднятою головою…» Красива гіпотеза.

Великов торкнувся перенісся:

— Чому б не надати вашому інституту… пробачте, вашому відділу імені Зарудного? У перспективі, я маю на увазі?

Якийсь час Лідка мовчала, уважно його роздивляючись.

— Що, Лідіє Анатолівно? Я щось не те сказав?

— Я думала про це, — зізналась Лідка через силу. — У перспективі… так, його ім’я було б… це було б справедливо. Якщо ми виправдаємо…

Великов широко усміхнувся:

— А ви не боїтесь, Лідіє Анатолівно, що ідея Зарудного не те щоб скомпрометована, але викликає недобрі асоціації? Що, зрештою, небагато хто вже пам’ятає, ким він був, зате на звук його імені згадують Стужу, свавілля ЦО…

Лідка зміряла Великова очима — від запилених робочих черевиків до рудуватих, високо зведених брів.

— Ви шукаєте матеріал для нового роману?

— Я завжди його шукаю, — зізнався Великов. — Що ж тут такого?

Лідка не відповіла. Сіла за стіл, звичним рухом підсунула до себе червону картонну теку. Інформація, зібрана за останній тиждень. Попередні результати статистичного аналізу…

Великов присів навпроти:

— Я, мабуть, заважаю вам. Вам здається, що я нав’язливий… У кожного своя функція. Ви носите інформацію, як працьовита бджілка — по крихті, щоденно, ви сподіваєтесь, що у ваших насилу організованих стільниках ця інформація перейде в нову якість — у відкриття, в мед… А я пурхаю, розумієте, як метелик, методом «тику». Із квітки на квітку, без жодної системи, лечу на яскраве. Я людина інтуїції… От, наприклад, виїхав сьогодні на світанку, вулиці ще пустельні… Їду, молоко везу… І спадає мені на думку ідея. А що, як людство — загублена дитина? Недарма воно таке нетямуще, недарма воно не знає, як воно тут опинилося й навіщо. А загубив його такий собі світовий розум, загубив і