Читати книгу - "Армагед-дом"

— Десь я вже це чула, — сказала Лідка невпевнено. — Це вторинне.

— Нічого подібного! — обурився Великов. — Ви чули про Бога-дитину, а людство-дитина… Ні, не так. Людство-підкидьок! Ніхто нас не губив, нас підкинули мавпам. Як непотрібних. А потім, коли виявилося, що підкидьок здоровий і агресивний, — ну, тоді вдягли намордник. Ні тобі міжзоряних польотів, ні тобі генної інженерії…

— Чого? — спитала Лідка.

— Генна інженерія. Я запровадив цей термін. У «Втраченому ключі». Бачте, навіть якщо припустити, що ваша гіпотеза правдива й Ворота відбирають людей за якоюсь ознакою… Ознака має лежати глибоко під поверхнею. Глибоко в генах. І зовсім не факт, що ви простежите цю закономірність — вам не вистачить інструментів, технологій, адже генна зміна не обов’язково виявляється відразу, не обов’язково поєднується з якоюсь видимою ознакою на зразок ваших музичних здібностей…

— Вони не мої, — сказала Лідка механічно.

Її очі пробігали рядок за рядком, стовпчик за стовпчиком. Повертаючись назад, не бажаючи вірити написаному.

Дані, що їх добули та проаналізували різні експерти, не збігались. За одним і тим самим районом — Подільським — виходили абсолютно різні результати; за результатами роботи Кості Воронова виходило, що дев’яносто відсотків загиблого молодняку «не мали здібностей до музики». За звітом нової працівниці, професійного музикознавця, виходило, що лише п’ятдесят п’ять, і то — «достовірність багатьох даних викликає сумніви»…

Стовпчик імен (рік і цикл народження, рік і цикл смерті, джерело інформації, посилання на архів). Проти висновку — «музичних здібностей не мав» — червоним олівцем академічної пані: «Конкретні докази?».

Другий стовпчик, імена, рік і цикл народження (лише народження, слава Богу), номер музичної школи, ім’я педагога. Іншим почерком, незнайомим Лідці: «Виписка з характеристики… При вступі виявлено вроджені слух, ритм, музичну пам’ять. Оцінка на випускному іспиті — три… відсутня не лише працелюбність, але й здібності до музики…» «При вступі виявлено розвинені… оцінка на випускному іспиті — чотири… працелюбна, але музичні здібності середні…»

— Маячня, — сказала Лідка крізь зуби.

— Що? — спитав притихлий Великов.

— Слух, ритм, музична память… вроджені! Чому вони пишуть — «відсутні здібності»?

— Знавав я одного співака, — повідомив Великов, зітхнувши. — Ото вже був слух, пам’ять там і таке інше. І голос — як у пароплавної сирени… співав голосно і з почуттям. І правильно. Як робот… До речі, я задумав роман про перспективи роботехніки. Розказати?

— Помовчте, — відгукнулась Лідка стомлено.

— Ви не там шукаєте, — вкрадливо сказав Великов. — Ви намагаєтесь аналізувати якісь зовнішні ознаки, якісь ефемерні речі, які важко визначити. А треба б аналізувати на генетичному рівні.

Лідка підвела на нього важкий погляд.

— Так, — Великов зітхнув. — За сучасного стану науки це неможливо. Але циклів через п’ять, я вірю…

— Ідіть геть, — сказала Лідка.

Великов встав. Винувато почесав перенісся. Щось ніби вклонився, пішов до дверей; ніс у ніс зіткнувся з секретаркою Оленкою, яка була така збуджена, що навіть увійшла не постукавши:

— Лідіє Анатолівно! Телеграма з Європейської академії…

Не звертаючи уваги на притихлого Великова, Лідка взяла з її рук цупкий офіційний бланк.

Європейська академія від усього європейського серця вітала Лідію Анатолівну. Бо її гіпотезу опрацювала спеціальна група європейських експертів — і знайшла блискуче підтвердження.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дзвоник у двері.

— Тьотю Лідо! А Андрій удома?

Дівчинка з восьмого поверху. Старша група, вже не дівчинка, вже зовсім дівчина. Років п’ятнадцять. На два роки старша від Андрія.

— А що сталось? — спитала Лідка, щільніше загортаючи халат.

— Кошеня! Там кошеня, у дворі! На дереві!

— Зараз! — гукнув Андрій зі своєї кімнати. — Іду!

— Високо? — механічно спитала Лідка.

— Страх як високо! — радісно підтвердило дівча. — Ніхто дістати не може…

— Андрію… — почала Лідка невпевнено.

Він уже вискочив за двері й, не чекаючи ліфта, погрюкотів униз сходами. Грюкіт походив від того, що, не добігаючи до кінця прогону, Андрій підстрибував, летів сходинок через п’ять-шість і приземлявся хоч і м’яко, та звучно.

Лідка всунула ноги в спортивні туфлі, накинула плащ і вийшла слідом.

Навколо височенної тополі стояв натовп. Лідка сама не пам’ятала, коли востаннє траплялися в місті коти. От дідусь із двадцять сьомої квартири тримав кота, та вони обидва нещодавно померли. Від старості.

Андрій врізався в натовп, і перед ним розступились. Так буває, коли крізь натовп бездільних спостерігачів, що зібралися через дорожню пригоду, пробирається діловитий лікар.

— Де? — Андрій задер голову.

Відповіддю було тонке котяче виття.

Кіт був бурий і плямистий, майже камуфляжного кольору. Угледіти його в гіллі було складно, і, якби не сигнали відчайдушного няву — Лідка б так його й не роздивилась.

Рюмсала, притискаючи до грудей брудні кулаки, Андрієва ровесниця з третього, здається, поверху:

— Він вирвався… Я тримала… А він вирвався… Ми на хвилинку тільки вийшли…

— Твій? — спитала Лідка.

Дівча кивнуло:

— Тато з села привіз…

Андрій по-мавп’ячому вчепився за стовбур і, блискаючи кедами, поліз угору. Лідка відвернулась; урочиста присяга, яку вона принесла синові, полягала в тому, що вона ніколи не контролюватиме висоту, на яку він, Андрій, вважає за потрібне залізти. У відповідь син пообіцяв їй ніколи не лазити на стовпи, на дахи вагонів і трансформаторних буд. І — вона знала — дотримував обіцянки й не ловився «на слабо».

…За півгодини Лідка змащувала зеленкою глибокі подряпини на його руках. А він удавав, що йому нітрохи не боляче. Захлинаючись розповідав, яка м’яка в кошеняти шерсть. І що Оленка тепер дозволить йому гладити свого Кавунчика… Тільки йому. А більше нікому на всьому подвір’ї! І що добре б, мамо, ти розумієш… Ну, якби в нас був кіт або собака, було б класно, правда?

— Через шість років мрига, — сказала Лідка, зітхнувши. — Ти візьмеш на себе відповідальність за тварину? Я не візьму.

Син із жалем розглядав свої руки, посмуговані маленькими істеричними кігтиками.

* * *

Ні падіння з синцями та ґулями, ні дірки на штанях не могли відучити його від цієї згубної пристрасті — лазити по деревах. Старші хлопчаки завжди викликали його, коли треба було зняти з високої гілки паперового голуба чи бадмінтонний воланчик. Дівчата запрошували Андрія, коли в процесі залицяння ті самі хлопчаки закидали на дерево скакалку або чийсь берет.

Якось Андрій дізнався від когось у дворі, що