Читати книгу - "Армагед-дом"

Пробувати син не став. Він завжди дуже тонко відчував мамин настрій і, зазвичай безстрашний, цього разу вирішив не спокушати долю.

Серед інших відділів інституту кризової біології Лідчин відділ здавався ведмедем, що примостився серед ховрахів і білок. Фінансування, міжнародні зв’язки, пільги, кореспонденти. Документальний фільм. Машина до під’їзду.

У сусідніх відділах розводили горошок і плодили мух-дрозофіл. Час від часу сусіди укладали з Лідкою угоди про співпрацю, і це приносило їм частку фінансування, а Лідці — ілюзію нових можливостей. Докладні генеалогічні дерева видатних музикантів мали виконати ту саму функцію, що й десяток поколінь горошку. Різноманітні тестування студентів консерваторії — і вдумливе розглядання дрозофіли на предметному склі («Вона дохла? О так, жива б полетіла… Вона спить? Випари ефіру? Ну так, звісно…») Робота просто-таки вирувала; дисертації сипались, як із конвеєра. Про зв’язок музичних здібностей з групою крові — і про відсутність такого зв’язку. Про музикантів-гемофіліків, про вплив барабанного ритму на нейрони мозку, про шкоду агресивних молодіжних дискотек, про розподіл деяких характеристик слухового сприйняття залежно від етнічної належності — тощо, тощо.

Лідчин відділ не був у повному значенні відділом — то було збіговисько старанних кротів, що рили в усіх напрямках від довільно вибраного стовпа. У процесі роботи кроти натрапляли на більш чи менш корисні копалини, залишки покинутих тунелів, артезіанські свердловини та — часом — чиїсь розкладені рештки; слова про нечувану перспективність такої праці давно втратили початковий сенс і перетворились у щось на зразок заклинання.

Лідка давно усвідомила масштаби болота, що засмоктало її, і давно перестала страждати з цього приводу. Кілька людей, підпорядкованих особисто їй, вели зовсім особливу, суворо засекречену роботу. Серед своїх вона називалась «роботою на гострий експеримент»; суть її полягала в тому, щоб УСІХ представників молодого покоління протестувати на наявність-відсутність «властивості ем». Не набутої на нудних уроках музики, не втовкмаченої на догоду батьківському честолюбству — чистої, вродженої «властивості ем», що не замірялася, як правило, приладами, але була очевидною для того, хто має вуха.

Доктор наук Костянтин Воронов був координатором цієї групи. За минулі роки Костя не надто змінився — так само сухорлявий, не обтяжений побутом домашній геній, що вірить у найкраще. У Костиній квартирі (отриманій Лідчиним заходом) змінювали одна одну дружини; за десять років їх було пять чи шість. Жодна не приживалась — і не дивина, ніякий подружній обов’язок не міг примусити Костю ночувати вдома. Ночі він проводив у компанії обчислювалки, і дружини, йдучи від нього, висловлювали на адресу Кості та його машини одне й те саме нецензурне побажання. Костя не засмучувався.

Визначальний етап «гострого експерименту» призначено було на перші роки наступного циклу. Коли тільки й залишиться що проставити хрестики в заздалегідь підготованих списках. Розділити всіх цих хлоп’яток на дві нерівні групи — на щасливо вцілілу більшість і трагічно загиблу меншість. І зіставити списки з Костиними «схемами властивостей». І одержати блискуче підтвердження «гіпотези Сотової»…

— …Лідіє Анатолівно! Ну ви подивіться, яка красуня!

Молода лаборантка розчервонілась, як на побаченні. У розкішному довгому волоссі подекуди заплутались мухи-дрозофіли, але це видовище було радше зворушливим, аніж бридким.

— Яка красуня! — повторила лаборантка розчулено. — Очиці, подивіться, ну зовсім рубінові…

Лідка зазирнула в окуляр мікроскопа. У світлому кружечку виднілася граційна дрозофіла («граційна, як вітрильник», казав начальник тутешнього відділу, Лідчин добрий знайомий). Тонкі загнуті крила, двобарвне тіло («мозаїк»), величезні, романтичні, повиті світлим сумом очі.

— Мамо, а можна мені подивитись?

Андрій бачив усе це не раз і не двічі, але ніколи не пропускав нагоди тицьнути в мікроскоп свого носа, точніше око. Лідка радше заохочувала його, ніж спиняла, — може, з хлопця вийде вчений?

— Муха домашня — тварюка остання, товста, бридка, нечупарна… А дрозофіла — створіння Господнє, легенька, різна і гарна… Чорних мухів чоботями давлю, а дрозофілів всім серцем люблю!

Лаборантка захихотіла. Андрій відірвався від мікроскопа — без жодної ознаки усмішки, тільки в примружених очах стрибали, перекидаючись, чортенята.

Останнім часом хлопчисько зробився своїм не лише в Лідчиному відділі, а й ледь не в усьому інституті. Оточений ореолом принца-наступника («як же, синочок Сотової»), ротатий, смішливий, озброєний неповторною чарівністю, він рано усвідомив цю свою зброю й умів викликати симпатію, не провокуючи при цьому заздрощів. Та й як можуть дорослі солідні люди — науковці! — заздрити підлітку з молодшої групи?

От у школі, Лідка знала, заздрісники були. Небагато їх, та відчайдушні. І двійка за поведінку в минулій чверті, двійка, що поставила під загрозу Андрійкове перебування в ліцеї, була на шістдесят відсотків результатом складних інтриг, і лише на сорок відсотків — розплатою за пустощі.

— Андрію, ти їсти хочеш?

— Їсти? Що їсти? Де їсти? Я хочу!

Він був худющий, як голка-риба, але поїсти любив смачно й багато. Усі, хто знав його, дивувались, «куди воно дівається». Певно, в результаті хімічних реакцій перетворюється на нестримну енергію.

Перш ніж зайти до кафе, Лідка піднялась у власний кабінет. Андрій лишився в коридорі — стрибати на дуже дорогому імпортному покритті, що вгиналося під ногами; секретарка причинила двері й пробурмотіла чомусь ніяково:

— Лідіє Анатолівно, телефонували з Міністерства надзвичайних ситуацій…

За всі ці роки Лідка досконало навчилася опановувати себе, але тепер їй знадобилося додаткове зусилля, аби зберегти незворушність.

— Що сказали?

— Призначили зустріч… прийом у міністра. Я узгодила за вашим робочим графіком. У понеділок, о дванадцятій.

За два дні. Лідка нечутно перевела дух.

— Дякую, Оленко. Ми з Андрієм підемо поїсти, якщо телефонуватиме Ігор Вікторович, попросіть передзвонити за півгодини…

— Мамо, що з тобою? — спитав Андрій, миттєво припинивши стрибати як божевільний.

— Нічого… Зустріч буде важлива, в понеділок. Ходім…

І син, заспокоєний, закрокував попереду, а вона, дивлячись у його кудлату світлу потилицю, непомітно витягла з кишені коробку з маленькими безбарвними капсулами.

Чим незворушніше обличчя, тим важче доводиться серцю й судинам. А Лідка вже не в тому віці, щоб не звертати уваги на неприємні відчуття з лівого боку грудей.

Це ж треба, як час летить. Ось уже підходить до кінця шістнадцятий рік…

Років у п’ять-шість діти дізнаються про майбутній апокаліпсис. І переживають нове знання по-різному: хтось не вірить, хтось відразу забуває, хтось відкладає страх на потім — адже «це» станеться, коли я буду зовсім дорослим,