Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Армагед-дом 📚 - Українською

Читати книгу - "Армагед-дом"

270
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Армагед-дом" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 111
Перейти на сторінку:
до «цього» ще ціле життя…

Дехто переживає дуже хворобливо. От як Андрій, наприклад. «Матусю, але ж із тобою нічого не станеться?!»

Кілька тижнів він був сам не свій, погано спав, кричав ночами, майже нічого не їв. Ніякі вмовляння — мовляв, усе минеться, ніхто не загине — не діяли або діяли погано. Із часом страх притлумився, але остаточно зник лише після випадку зі сливами.

Був червень. За рекомендацією знайомого лікаря Лідка взяла путівку на академічну базу відпочинку — подалі від узбережжя, в степу. Погода стояла така собі, Андрієві база не подобалась, усе було дуже погано, доки одного чудового вечора, гуляючи степовою дорогою, мати й син не натрапили на обгороджений сливовий сад.

«Сливи, — пожадливо сказав хлопчик. — Ма, а давай я натрушу?»

І Лідка, солідна пані «далеко за сорок», дозволила собі поступку. Поступилася злочинному бажанню сина, якого давно не бачила в такому куражі й азарті. «Гаразд, — сказала вона, — та тільки трошки й тільки дуже швидко».

Андрієві не треба було повторювати двічі. Лідка не встигла й оком змигнути, як він зник у листі, — сутеніло, й присутність сина вгадувалася лише за шелестом гілок і за глухими поодинокими ударами від падіння стиглих слив.

«Андрійку, досить, — сказала Лідка занепокоєно. — Ми їх потім у траві не знайдемо… Злазь, поки хоч щось видно!»

У цей час із боку дороги долинуло джмелине ревіння далекого мотоцикла. Звук наближався; у Лідки вистачило клепки не впасти в паніку й не струшувати сина з дерева в пожежному порядку. «Тихо, — сказала вона. — Зараз вони проїдуть, і ти злізеш».

«Вони» заглухли за двадцять метрів від злощасної сливи. Мотор мотоцикла захлинувся, гаркнув востаннє й замовк; почулася лайка, відносно делікатна, бо, як з’ясувалося наступної миті, у компанії з молодим механізатором подорожувала його дама.

«Ну йоханий бабай… Не бійсь, Свєтко, зара заведемось». Свєтка лише хихотіла у відповідь; мотоцикл пирхав, але заводитись не бажав, може, тому, що мотоцикліст був добряче напідпитку. «О, слива, — сказала Свєтка, чиї очі не втратили пильності навіть у густій уже темряві. — Пашо, давай сливи натрусимо». Механізатор Паша кинув свою безнадійну справу й поквапився догодити супутниці; Лідка, що сховалася за кілька метрів від дерева, в кукурудзі, встигла лише відкрити рота.

Паша підійшов до сливи й задер голову. Наступної миті на нього дощем посипалися фрукти. Ні, не дощем — градом. Сумирна слива трусила гілками й хіба що не завивала; випари алкоголю зіграли з механізатором злий жарт. Невідомо, що там йому привиділось, та тільки й Паша, і Свєта мовчки кинулись до свого мотоцикла, і той, поділяючи містичний жах господарів, негайно завівся. Тріскочучи мотором і вистрибуючи на вибоях, мотоцикл пострибав у бік села. Лідка підбігла саме вчасно, щоб підхопити Андрія, коли той падав з дерева. А падав він через те, що не міг утриматись на гілках — від сміху…

Кажуть, що подолати страх перед суворим начальником можна, якщо уявити його в нижній білизні чи в туалеті. Мабуть, саме тому Андрій перестав боятися мриги. Того вечора чудовисько страху постало перед ним у непоказному, комічному вигляді. У нижній білизні.

І ось уже підходить до кінця шістнадцятий рік, і до апокаліпсису лишилося років пять, а то й чотири. Андрій досі нічого не боїться, поділяючи помилки своїх однолітків, яким море по коліно; а Лідка зустрічається в понеділок із високим чиновником, із міністром надзвичайних ситуацій. Отже, мова піде про місце у списку, в дуже цінному списку, дуже багато людей заплатили би будь-що, аби опинитись у ньому…

Мова піде про право на малу частку «домовленого часу».

* * *

— Так, безумовно, Лідіє Анатолівно. Ваші заслуги перед наукою важко переоцінити… Але зайва хвилина «домовленого часу» означає можливі жертви серед населення. Чи згодні ви отримати своє право такою ціною?

Міністр був маленький, сухорлявий, у масивних окулярах. Густо-чорна оправа скидалася на дві з’єднані траурні рамки.

— Не зовсім розумію вас, — сказала Лідка обережно. — Усім нам відомо, що «домовлений час» скасувати неможливо. То чи варто покладати відповідальність…

— Відповідальність завжди обтяжує, — не зовсім чемно перебив її міністр. — Але «домовлений час» — не нагорода за заслуги, зрозумійте мене правильно. Це інструмент. Необхідний для збереження держави та цивілізації. У перші години після апокаліпсису нам потрібна влада, потрібна страхова система, потрібна координація відновлення економіки. Наука — безумовно, та тільки ті її галузі, які мають безпосереднє стратегічне значення.

— Що може бути стратегічно більш значущим, ніж розгадка призначення Воріт? — тихо спитала Лідка.

Міністр стенув плечима:

— До такої розгадки, як я розумію, ще досить далеко… І крім того, коли мова йде про проект настільки широко відомий, настільки працемісткий, що займає так багато людей, — скільком працівникам доведеться надати «домовлений час»? Одному, двом? Чи розв’яже це проблему? А їхні сім’ї? Лідіє Анатолівно, мені здається, ви не зовсім правильно зорієнтовані. Світ не зав’язаний на «домовленому часі». Я щиро переконаний, що весь ваш відділ щасливо переживе майбутній апокаліпсис. І що вже в перші роки нового циклу ми одержимо блискучі результати. І мені ще випаде можливість привітати вас із Державною премією… а то й міжнародною, я сподіваюсь.

Лідка дивилась у слабко помітні за скельцями, обведені траурними рамцями очі — і невиразно пригадувала власні промови перед школярами. Те саме рівне, професійно плавне словомелення. На будь-яку тему, з будь-якого місця, для будь-якої аудиторії. Мило, обнадійливо, ні про що.

— Зрозуміло, Михайле Євгеновичу… Останнє запитання. Якби дослідження за «чинником ем» були суворо засекречені й проходили за відомством ВГБ, це позначилося б на вашому рішенні?

Мовчання. Легкий подив за товстими лінзами окулярів:

— Н-ну… Розумієте, тоді мова йшла б… у рамках зовсім іншої ситуації…

— Дякую, — сказала Лідка й підвелась.

Секретарка провела її аж до дверей; біля під’їзду міністерства чекала службова інститутська машина, досить пристойна для свого класу, вона, проте, губилася серед багатого чиновницького транспорту.

— Я піду пішки, — сказала Лідка водієві.

Було вогко й холодно. Не найкращий час для прогулянок.

Лідка йшла, ловлячи обличчям рідкі краплі дощу, і заново, слово за словом, згадувала розмову з міністром. Рідкісні перехожі дивувались, мабуть, побачивши вираз її обличчя. Наче людина усміхається — та від такої усмішки хочеться перейти на інший бік вулиці…

Лідчин проект давно і міцно сидів у болоті, про яке мало хто, крім самої Лідки, знав. Розтікаючись у різні боки, натрапляючи на нову інформацію, струнка й багатонадійна гіпотеза перетворювалась на розпливчасте, невизначене, сумнівне припущення. Нові дані спростовували самі себе;

результати статистичних підрахунків, безсумнівні за малого обсягу матеріалу, чомусь не

1 ... 89 90 91 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"