Читати книгу - "Армагед-дом"

Але при цьому — одного разу запущена, підживлювана інвестиціями машина досліджень котилася, наче нічого й не сталось. «Летючий Голландець». Гальванізований труп.

Це були найчорніші Лідчині думки, що приходили до неї під час безсоння; між пів на четверту та пів на п’яту ранку. В інший час вона бадьоро тішилася все новими локальними результатами і майже вірила у власну геніальність; тепер, після розмови з міністром, нічні думки вдерлись на територію дня.

«Уже в перші роки нового циклу ми одержимо блискучі результати. І мені ще випаде можливість привітати вас із…» Та не має значення з чим. Бо, якщо, не доведи Господи, під час апокаліпсису щось станеться з Андрієм — Лідка цього не переживе.

А ти, старий чотириокий щуре, либонь, уже влаштував своїм дітям гарантований вхід у Ворота. І тому так легко розмірковуєш про те, що станеться в перші роки нового циклу.

Вона зайшла в телефонну буду. Довго ніхто не відповідав, і неприємна прохолода вже зародилася в низу живота, коли гудки перебив стомлений Андріїв голос:

— Мамо, ти?

— Як ти здогадався? — спитала вона, мимоволі всміхаючись.

— Телепатія, — сказав він задоволено.

— Усе гаразд?

— Ага, — відповів він не зовсім упевнено.

— Що таке?!

— Ма, ти не сварись. Я тут допомагав нашому географу флюгер встановлювати… трохи коліно розбив.

— Який флюгер?!

— На даху. Дослід такий. Спостереження за розою вітрів… Потрібен флюгер. На даху. Він сам так злякався, пообіцяв мені на все життя одну велику п’ятірку…

— Однієї п’ятірки тобі на все життя не вистачить, — сказала Лідка крізь зуби. — 3 якої висоти ти впав?

— Та нічого, — Андрій завагався. — Там пожежна драбина… Ну, десь метри… три.

— Отже, всі п’ять… На асфальт?

— Ма, ну нічого не сталось! Коліно тільки розбив, мені вже забинтували… Ма, телефонував дядько Великов. У нього нова книжка вийшла.

— Вітаю, — сказала Лідка скептично.

— …І ще бабуся телефонувала. У них усе гаразд, вона просила, щоб ти…

— Зрозуміло. Я йду додому. Уже йду, чуєш?

— Ага… Чекаю.

— Ну, привіт…

Вона смикнула за важіль, кинула нову монету й набрала номер старої батьківської квартири.

— Лідо? Ні, все гаразд… Тобі лист прийшов. З-за кордону. Товстий такий… від Артема Максимова. Твого учня. Пам’ятаєш?

Фотографія була кольорова, добротна, стандартна. Здоровенний чоловік, у якому Лідка насилу впізнала Артемчика. Поруч, обійнявшись, двоє хлопчиків, старший віддалено нагадує того школяра, якому Лідка колись ставила трійки. Молодший — кучерявий блондин із великими, безвиразними світлими очима.

Лист був також стандартний, у міру сердечний, у міру обережний. Максимов висловлював, по-перше, жаль, що так давно не бачив «свою улюблену вчительку», а по-друге — впевненість, що в неї все гаразд, життя склалося «на краще», бо «навіть тут» у газетах коли-не-коли з’являються дописи про науковий прогрес, про сміливі гіпотези, і Лідчине прізвище виринає чи не частіше за всі інші…

А в нього, Артема, все добре, підростають двоє синів; життя не те щоб дуже легке, та цілком стерпне, він працює бригадиром будівельників-ремонтників, і його дуже цінують близькі. Шкода, звісно, що доля розвела їх із Лідкою… і все спочатку, по колу, ніби максимівську думку хтось посадив на короткий повідок і тепер вона ходить, ніби коза на пасовиську, навколо забитого в землю кілочка.

Лідка читала, і крізь повторювані слова все виразніше проглядав справжній, не формальний, жаль. Бригадир ремонтників сумував за втраченими можливостями; мабуть, йому здавалося, що Лідка злетіла у світлі небеса науки, в той час як він лишився біля підніжжя, біля трампліна, жалюгідний і забруднений штукатуркою. А може, він просто не був щасливий з дружиною… чи є в нього дружина? Чому про неї не пише? Розлучений? Чи не хоче зайвий раз травмувати Лідчині почуття? Чи соромиться?

Фотографію Лідка роздивлялась у машині — зазвичай вона не зловживала послугами таксі, та сьогодні був особливий випадок. З опущеного вікна тягло теплим вуличним гаром; Лідка сховала листа в кишеню піджака, але там він відстовбурчувався й заважав, потім Лідка переклала його в торбу. І подумала, що, коли повернеться додому й полізе, скажімо, по ключ, лист може випасти, або просто показати свій жовтий край із бузковими печатками, і тоді цікавий Андрій обов’язково спитає: «О! З-за кордону? Це від кого?»

Вона запхнула листа на саме дно торби, але й там йому було незручно. Лист заважав як гірчичник; викинути його було наче шкода, спалити — безглуздо, показати Андрієві — вульгарно…

Таксі пригальмувало перед входом у зелене тихе подвір’я; найкращий район міста — благодать і дзижчання бджіл, притому, що до галасливого центру можна пішки дійти за десять хвилин. Старші хлопчаки грали у футбол, а Лідчин син сидів на лавці, вболіваючи одночасно за обидві команди. На лівому коліні брюки дуже відстовбурчувались, видно, на «перев’язку» пішла не одна упаковка бинта.

Лідка зупинилася за кілька кроків; син не бачив. Пояснював п’ятнадцятирічним спітнілим футболістам, що м’яч можна віддавати не лише носком, а ще й «п’яточкою». Що «п’яточкою» навіть краще…

Зі свого місця Лідка бачила його потилицю, вухо й частину щоки.

Вона хотіла покликати його, але втрималась. Розмова з міністром, лист від Максимова, розбите коліно; сьогодні душно, може, буде гроза. Час підфарбувати скроні, вгамувати сивину, що рветься назовні. Вгамувати істерику, що рветься назовні, інстинктивний сліпий порив — схопити сина й замкнути його в кокон, у банку, в непроникну сферу, та хоч назад у лоно, туди, де на нього не чигатимуть щоденні небезпеки. Туди, де не дістане його неминучий апокаліпсис…

Дурні забобони. Про те, що дитина, зачата штучно, не переживе кризи. Лідка давним-давно вивчила статистичні добірки, що цілковито спростовують цю нісенітницю. Діти, зачаті від донора, виживають так само, як ті, що мають справжнього батька. І гинуть так само…

Але саме через забобони Лідка нікому не розповідала, як з’явився на світ Андрій. Нікому, навіть мамі. Вважалося, що вона зустріла «гарну людину» в Квітневому парку; усе-таки в глибині душі найцивілізованіша людина лишається печерним жителем. Як інакше пояснити, що випадкові зв’язки на початку циклу вважаються цілком пристойними, а безневинна медична процедура — ледь не табу…

Скільки сил вона витрачає, щоб убити в собі метушливу курку. Скільки сил уже витрачено, а апокаліпсис усе ближче, і хоч як кудкудакай, хоч як присідай навколо пташеняти, хоч як метушись — нічого не змінити; цей вир проти Воріт, ці безтямні юрмиська… Бо ж як було з Яною? До останньої миті Лідка пам’ятала її поруч. Батько