Читати книгу - "Армагед-дом"

Андрій відчув її погляд. Повернувся; прояснів. Веселий рот роз’їхався від вуха до вуха, на щоках з’явилися ямочки:

— Мамо!

Вона підійшла і, ні слова не кажучи, сховала лице в його розкудланому жорсткому волоссі.

Уночі довелось викликати «швидку». Андрій перелякався до смерті — носився з аптечкою, з чашками води, з краплями, з телефоном; Лідка ще ніколи не бачила його таким блідим. І сподівалася більше не побачити.

Бригада прибула хвилин через сорок після виклику. Молодий медбрат упізнав Лідку; просто тут, у домашніх умовах, зняли кардіограму, нічого жахливого на ній не побачили, але порекомендували обстежитись, побути під наглядом, лягти в лікарню, тим більше що академічна лікарня обладнана всім необхідним, це курорт, а не лікарня, вам треба берегти себе, Лідіє Анатолівно…

Вони поїхали. Андрій сидів на кухні, тихенько дзенькаючи ложкою об склянку.

Клятий Максимов зі своїми придушеними претензіями, зі своєю невдоволеністю. Клятий міністр. Клятий апокаліпсис; ні, Лідка не витримає. Зірветься. Помре від інфаркту, не чекаючи апокаліпсису, покине хлоп’я напризволяще. Самого в людському вирі…

Згадуючи Максимова, вона бачила, звісно, не того мужика з фотографії. А кремезного темноволосого підлітка, школяра, потім студента, витонченого, розумного й багатонадійного.

Вона знала, несвідомо, але знала, що Максимова їй судилося втратити.

Тепер те саме повторюється з Андрієм. Фізичне, майже відчутне на дотик передчуття близької втрати. Апокаліпсис зжере його, все, що вона може, — бути поруч…

— Андрію!!

Прискакав із кухні. Очі ледь не на лобі:

— Що?!

Лідка довго дивилась у його бліде, змарніле, зовсім дитяче обличчя.

— Знаєш що… Лягай-но спати.

* * *

Надання інституту імені Зарудного пройшло з найменшим розголосом. Тобто, звісно, належні гості зібрались, і засідання академії пройшло радше в урочистій, ніж у робочій атмосфері, і неформальний «вечірній чай» перетворився насправді на ситний і п’яний бенкет, але відзначали у вузькому колі. Із кореспондентів — лише свої ж люди з «Академічного вісника». Ніякого телебачення. Скромна меморіальна дошка, що чимось нагадувала ту, яка висіла колись на фасаді заруднівського будинку. А через те що скульптор користувався не офіційною фотографією, а тими матеріалами, які надала Лідка, — бронзовий Андрій Ігорович виявився дуже схожим на живого.

Якщо Лідка правильно пам’ятає, яким він був.

Молодий, зовсім хлопчисько. Йому й сорока не було, коли його вбили. Майже тридцять вісім років тому…

Тридцять вісім років?!

На Лідку поглядали, хто з повагою, хто з відвертим подивом. Аж до засідання не стихали вмовляння: «Ну нащо вам це треба?! Основоположник напрямку — ви, а ніяк не Зарудний, ви добровільно ділитесь із ним частиною слави, це зовсім не його заслуги, а ваші…» — «Лідіє Анатолівно, а ім’я ж одіозне! Чи піде воно на користь інституту…» — «Лідіє Анатолівно, вас можуть неправильно зрозуміти…» — «Не довелося б потім шкодувати…»

Остаточне рішення забрало багато безсонних ночей. Та от — таки здійснилось.

У розпалі бенкету Лідка спустилась у недавно відремонтований туалет. Довго дивилась у велике дзеркало; їй п’ятдесят чотири роки, і вигляд у неї на п’ятдесят чотири. Звісно, тонкий шерстяний костюм пошитий непогано, косметика приховує зморшки й кола під очима, та Боже мій, яким юнаком здавався б поруч із нею Андрій Ігорович! Вона називала б його, як сина — Андрійком…

Піднімаючись сходами в залу, вона ледве не наштовхнулась на старого чоловіка, що спускався назустріч. Старий тримався за поруччя, як трамвай за єдиний дріт, — видно, спускатися без опори було для нього надто великим випробуванням. Лідка відступила, звільняючи дорогу й місце біля поруччя; старий був Славком Зарудним.

Обов’язкове запрошення Славка було ложкою дьогтю в радісному для Лідки заході. Обійтися без Зарудного-сина ніяк не вдавалось; у глибині душі Лідка сподівалась, що виснажений артритом Славко подякує за запрошення й відмовиться.

Та де там. Зажадав для себе спеціальної машини. Прибув. Вигляд має кепський. І вони з Лідкою вдають, що не помічають одне одного — збоку це дуже видно, тим більше що сиділи вони в президіумі поруч, пліч-о-пліч…

Він пройшов за півметра від неї. Від нього пахло міцним дешевим одеколоном; стовбурчилась рідка сивувата борідка, що робила його старішим іще на десять років.

І очі. Уперше за весь вечір Зарудний-молодший подивився на колишню дружину, і від цього Лідку пробрало внутрішнім дрожем.

Він не був схожий на батька — жодною рисочкою. Злостива Лідчина свекруха жила в цьому погляді, але не вона займала його вщерть; Лідці згадався похмурий хлопець, якому вона колись сказала, що хоче вийти за нього заміж. Через прізвище.

Славко, Славко, що вони з тобою зробили…

Хто «вони»?

Відчуття провини було маленьке, нестерпне і, на щастя, короткочасне.

Важкі Славкові кроки віддалились уздовж коридору. Увійшовши до їдальні, перетвореної на бенкетну залу, Лідка відразу знайшла поглядом сина.

Андрій їв. Зосереджено, наче тільки-но повернувся з голодного краю. На його тарілці чорною жалобною купкою лежали обсмоктані кісточки маслин.

* * *

— Ти погано почуваєшся?

— Ні, мамо, все гаразд.

— Тоді чому ти такий невеселий?

— Я невеселий? Я?!

Метаморфоза сталася за кілька днів після бенкету. Ніколи досі Андрій не мав від Лідки жодних таємниць — тим більше таких. Що отруюють хлопцеві і дні, і ночі.

Якось вона до четвертої ранку слухала, як він вовтузиться на своєму дивані та стишено зітхає. Потім не витримала, встала, підійшла:

— У тебе зуб болить?

— Ні…

— Ти закохався?

Осміх:

— Ото ще…

— Тебе хтось скривдив? У ліцеї? Погрожували? Вимагали грошей? Обіцяли вигнати?

— Ні.

— Андрійку, хоч би що сталось, я тобі допоможу.

— Ти не зможеш.

Їй відібрало мову.

— Ма, ну я сам упораюсь… Нічого страшного. Ніхто мене не бив, не погрожував, не виганяв…

Вона заплющила очі.

Курка. Сполохана курка всередині в Лідки вимагала зараз схопити цього хлопчиська й будь-якими силами випитати в нього, що відбувається. І тільки що не так — забрати з ліцею. Покинути все й поїхати з міста. Забитися кудись у глухе село, пити зранку козяче молоко й жити так, аби ні на мить не спускати його з ока.

Дурна курка. Але на боротьбу з нею йде чортзна-скільки душевних сил.

Лідка глибоко вдихнула. Підняла повіки:

— Гаразд… Очі злипаються. Завтра в ліцей, на роботу…

Повернулась у ліжко, яке встигло вихолонути.

Накрила голову подушкою.

Вона однаково дізнається. Не прямо, окружними шляхами. Нічого. Вона не заздрить тому, хто заважає жити її синові. Якщо це дівчисько — горе йому. Якщо