Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Армагед-дом 📚 - Українською

Читати книгу - "Армагед-дом"

270
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Армагед-дом" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 111
Перейти на сторінку:
це вчитель чи якийсь хуліган… Ой-йой-йой. Їй зарані шкода їх. Бідолашні.

Усе це дурниці. Усе, крім апокаліпсису; час іще є. Андрій житиме за будь-яку ціну. Андрій опиниться в «домовлених списках», навіть якщо немолодій матері доведеться заради цього відрізати собі руку. Чи, скажімо, піти на панель…

Вона криво посміхнулась.

У жовтні світає пізно.

У письменника Великова ось уже чотири роки був власний фан-клуб. Виник він зовсім без його участі. Захоплені шанувальники, хлопчаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, часом чергували біля великівського під’їзду — чекаючи автографа, чи просто привітання, чи, коли пощастить, розмови; найвідчайдушніших Великов іноді запрошував до себе на чай. Лідка жартувала, що після потиску руки метра хлоп’ятка тижнями не миють рук.

Андрій був у фан-клубі чимось середнім між талісманом і почесним головою. Він ділився з шанувальниками інформацією — коли Великов думає бути вдома, куди і для чого він пішов, коли він поїхав у відрядження й коли думає повернутись, що пише і скільки сторінок уже написав, і які нові ідеї виношує… Звичайно, все це за згодою самого «дяді Віталика» — Великов давно і всерйоз призначив Андрія «відповідальним за зв’язки з громадськістю».

— …Коротше кажучи, Лідонько, в дитинстві цей хлопець чув казку про те, як маленька дівчинка приваблювала дальфінів, граючи на губній гармошці… І як потім, під час мриги, вона тією самою гармошкою загіпнотизувала здоровецьку глефу. Життя, звісно, не казка… Та от наш герой займається дослідженнями музичних схильностей дальфінів. Він іде на берег, але не з губною гармошкою, ні… він придумав такий пристрій, «підводний оркестр». Тобто у воду опускається така здоровенна металева мембрана і починає передавати звуки музики через коливання води. І от… Андрійку, налий мені ще кави… і от у нього починаються взаємини з дальфінами, дивні такі, неоднозначні… А тим часом наближається мрига, а він дальфінам передає весь час одну й ту саму мелодію, він помітив, що вона їм сподобалась… Чого ти смієшся, Лідо? І от із моря вилазять, самі розумієте, глефи…

— А він грає на губній гармошці, і вони вервечкою йдуть за ним, — давлячись сміхом, припустила Лідка. — Дуже видовищно… Кінематографічно… Як, до речі, твоє кіно?

Великов скривився:

— Малобюджетка, Лідонько, вона і є малобюджетка. Ти сміятимешся, але хроніки апокаліпсису — справжні хронікальні стрічки! — виглядають злиденно й бліденько і ніяк не можуть змагатися з постановними трюками… Але за півроку вийдемо на екрани… Тьху-тьху. Андрію, це ти цукор заховав?

— Ти й так гладкий, дядьку Віталику.

— Я? Я гладкий?!

Сміх і борюкання; у присутності Великова Андрій помітно розслабився. Ніби тягар на його душі став легшим.

Лідка була рада приятельським стосункам, що давно і міцно пов’язали Андрія та Великова. Сурогат батьківської любові, чоловіча дружба з дорослою людиною, та ще й оригіналом і знаменитістю. Хай так.

Потім, коли Андрій, як тільки можна відмагаючись, вирушив готувати уроки, Лідка ввімкнула телевізор і під завивання якоїсь естрадної співачки виклала Великову історію Андрієвої депресії.

— У ліцеї була? — відразу поцікавився гість.

Лідка кивнула:

— У першу чергу… Як шпигунка. Аби ніхто, боронь Боже, не запідозрив справжньої мети. Я там, на щастя, часто буваю, тож ніхто особливо не здивувався, навіть Андрій…

— Що розвідала?

Лідка знизала плечима:

— Нічого. Все спокійно. Якби було ЩОСЬ — я б відчула.

— Ігри? Друзі?

— Не шпигувати ж мені за ним…

— Телефонні дзвінки?

Лідка розгубилась:

— Дзвінки?

— Так. Приходиш — і питай між іншим: «Ніхто не телефонував?» І спостерігай реакцію…

— Ти думаєш, його діймають по телефону?!

— Нічого не думаю. Просто припускаю… Детектив — не зовсім мій жанр. Але деякі елементарні речі я ж маю вигадувати?

Лідка почекала. Запропонувала, ховаючи погляд:

— Віталику, може, ти з ним поговориш?

— Вийде, що ти мені на нього настукала, — зазначив Великов.

Лідка стрималась. Хоча курка, дурна квочка, знову схопилась і залопотіла крилами.

— Не бери в голову, — м’яко порадив Великов. — Може, саме владнається. Почекай…

Цілий тиждень Лідка вірила, що Великов таки мав рацію. Андрій, здається, повеселішав і повернувся до життя; Лідка тихо раділа сім днів, до наступної п’ятниці.

У п’ятницю серед вийнятої зі скриньки свіжої пошти знайшлася дивна газета. «Пікант». Такої бульварщини вони з Андрієм зроду не передплачували…

І вона зовсім уже зібралася покласти чужу газету на кришку скриньки — кому треба, той знайде, — коли погляд її натрапив на власне прізвище серед анонсів-заголовків.

Вона відсунула газету подалі від очей. Клята далекозорість.

«Сентиментальний жест старої німфетки. (Знаменитому інституту кризової генетики присвоєно ім’я Андрія Зарудного — багато хто здивований таким рішенням, та мало хто знає, що, ще будучи школяркою, професор Сотова ділила з Зарудним і дівочі мрії, і ліжко.)».

Якийсь час Лідка безтямно дивилася на те, що тримала її випростана рука.

Потім рука опустилась.

Гостинно роз’їхались двері ліфта, який Лідка викликала двадцять хвилин тому. Похитуючись і ні про що не думаючи, вона ступила всередину — і, коли двері зачинились, її скрутило. Зігнувшись, вона виблювала просто на чистеньку підлогу, що її щодня вимивала прибиральниця.

Ліфт ішов собі та йшов; розігнувшись, Лідка дотяглася до кнопки «Стоп».

Ліфт завис посеред шахти. Лідка витягла з торби хустку і витерла губи.

Так. Добре, що така швидка, радикальна реакція. Тепер легше, тепер можна думати. Вона змусить головного редактора з’їсти весь наклад, номер за номером. Вона спіймає цього — швидкий погляд на підпис — Степана Дощика… Вона вирахує, хто це. І тоді…

Унизу вже занепокоєно перемовлялися мешканці. «Тоню! Тоню! Наче як ліфт застряг?» — «Та хвилину тому я спускалась!»

Під Лідкою було метрів двадцять порожнечі. Зачинені двері, темні лаковані стіни. На одній із них — напівстертий напис кульковою ручкою: «Оля плюс Андрій»…

Андрій.

Маленький мій. Як же тебе…

Лідка закусила губу.

Зарудний. Бенкет. Славко. Андрій. «Андрійку, я тобі допоможу». — «Ти не зможеш»…

— У ліфті хтось є! Може, застрягли?

— А на якому поверсі?

— Та наче між п’ятим і шостим…

— Гей, там хтось є? Відгукніться!

Лідка скоса глянула в куток, на побічний результат роботи газетярів. До речі, хто кинув «Піканта» у скриньку? Можна було б розпитати бабусь на лавці, вони могли запам’ятати…

— А може, дітлахи пустують?

— Гей, хто там?

Шкода, подумала Лідка. Так добре висіти за зачиненими дверима, наодинці з собою, між п’ятим і шостим. Так добре куди-небудь забитись, сховатись… Та не дадуть же. Не дадуть.

Вона натисла кнопку з номером «десять». Горище й технічний поверх. Лишається тільки сподіватись, що там поки нема нікого й ніхто не побачить, як професор Сотова гордо виходить із забльованого ліфту…

Вийшовши, вона натисла на

1 ... 92 93 94 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"