Читати книгу - "Коли курява спаде"

Місіс обдарувала мене новенькими іноземними банкнотами. Це були гроші тих держав, які вона проминала на своєму шляху з Англії. Я запитав себе, чому вона не дала мені двох золотих монет, адже казали, що англійські золоті монети дуже красиві? Тоді я подумав, що насправді я їй не подобаюсь. Вона мені також не сподобалась. Раніше я хотів побачити її — тому що часто бачив її фотографії. На тих фотографіях її оточував особливий дух, що ішов від земель родини Мерці і від нашого замку. Однак тепер, коли вона сиділа тут, від її тіла йшов зовсім інакший дух. Ми часто кажемо, що китайці не мають свого духу, а якщо й мають, то це — запах води, тобто це те саме, що й не мати свого запаху. Однак люди, які прибували з Англії, мали дух, в якому вчувався подібний до нашого овечий запах. Люди, які носять на собі цей запах і ніяк його не приховують, — це дикуни, як, наприклад, ми. А люди, які носять цей запах, однак намагаються притлумити його іншими запахами, — це цивілізовані люди, наприклад, англійці і, наприклад, моя старша сестра. Коли вона віддала мені банкноти й торкнулася губами мого чола, від її тіла поширився дуже різкий змішаний запах, аж мене ледь не знудило. Тільки подивіться, на що Англія перетворила нашу жінку!

Батькові вона подарувала суконного капелюха, такого високого й твердого, що він був схожий на перевернуте відро. Матері дісталося блискуче й різнокольорове скляне намисто. Дружина туси розуміла, що воно нічого не варте. За найменший перстень на своїй руці вона могла б виміняти сто ниток такого намиста.

Дядько свої подарунки пізніше розіслав до кожного в кімнату. Окрім того персня, що він надів мені на палець, у нього був іще й офіційний подарунок для мене — інкрустований дорогоцінним камінням індійський меч.

— Ти повинен вибачити мені, що тобі дістався найменший подарунок, — сказав він. — Однак така вже доля молодшого панича.

Він ще запитав:

— Тобі подобається мати дядька, дитино?

— Мені не подобається старша сестра, — відповів я.

— А старший брат? — спитав він.

— Раніше я йому подобався, а тепер — ні, — сказав я.

Вони приїхали зовсім не для того, щоб нас провідати.

На момент їхнього приїзду національний уряд[115] китайців і Комуністична партія почали війну з японцями. У той час центральний уряд перебував уже не в Пекіні, куди їздили наші предки, а в незнайомому для нас Нанкіні[116]. Оскільки туди ж поїхав і панчен-лама[117], ми вважали, що національний уряд — це хороший уряд, адже найвеличніший живий будда тибетців не може відвідувати аморальні осередки. Коли дядько їздив у торговельних справах з Індії до Тибету, він часто бував у Шиґадзе[118], де знаходиться монастир Ташілхунпо[119] — резиденція великого Панчен-лами. Через усе це його торгівля вимушена була переміститися до Нанкіну. Дядько також подарував національному уряду літака, щоб воювати з японцями в небі. Згодом національний уряд утратив Нанкін. А літак, на який дядько виділив гроші, разом із російським пілотом упав у найбільшу в світі річку. Про це сам дядько розповів так: «Мій літак разом із радянським хлопцем упав у найбільшу в світі річку»[120]. Панчен-лама вирішив повернутися до Західного Тибету, тож дядько, узявши кошти, поїхав зустрічати його і по дорозі заїхав відвідати родину. Я розумів, що навіть якби батько на цей час поступився йому своїм місцем, він все одно не міг би бути туси Мерці. Тим не менше він висловив деякі свої міркування з приводу домашніх справ.

Він сказав, по-перше, що потрібно виходити з виру війни і не потрібно більше сіяти мак.

По-друге, він сказав, що родина Мерці вже стала потужною, як ніколи, тож не потрібно здаватись занадто потужними. Він повідомив, що нині уже не так, як раніше, і туси залишилося недовго існувати. Настане такий день, коли Сніжні землі на заході[121] перекинуться до Англії, а туси на сході[122] само собою підкоряться країні китайців.