Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Мовчали мої приятелі, тільки Роман Кудлик, який серед нас наймаломовніший, сказав по хвилі:

«Пиши про січових стрільців».

«Хто ж мені такий твір надрукує?»

«А ти – в шухляду, – підказала Ніна, – маєш уже досвід».

Жорстокі мої друзі – ладні звалити все на одного.

Я не зразу взявся за роботу: надворі займався просвіток, але до сходу сонця, здавалося, ще так далеко! Я був утомлений, писати для себе більше не хотів: два томи «Журавлиного крику» ше й повість «Зупинись, подорожній!» лежали роками – два десятки років! – у шухляді, і, коли я дивився на ті стоси паперів, в яких дотлівала моя багатолітня праця, мене огортала туга.

Утішав себе «Шрамами…» й чекав гучного резонансу. Та його не було. Правда, поставив Івано-Франківський театр виставу за романом, та й то… Не міг я цього разу скочити, як то кажуть, вище своєї тіні – наді мною зводився високо не осягнутий до кінця Іван Франко і – гнітив…

Я ж заспокоював себе тим, що зумів розв’язати в романі проблему держави і митця. Це національна проблема – тож письменник, який ставить таку проблему, сам мусить бути національним. Хіба цього мало для мене?

Але настали часи, які примусили кожного з нас переглянути й оцінити своє минуле життя і свої набутки: надходив суд. Не тільки на ворогів наших, а й на нас, і всі перед судом мали стати з оголеними душами, щоб видно було, хто є хто.

Тоді-то я й засумнівався: а чи справді я письменник національний. Але чому мав би сумніватись?

Мені дякують в листах прозрілі українці за «Мальви»… Коли вийшов «Четвертий вимір» і я вже працював над «Шрамами…», отримав через чиїсь руки листа з мордовських таборів – від Ігоря Калинця, в якому він назвав мене «єдиним мужчиною на всю соборну Україну», – визнання неабияке… Проблематика моїх творів настільки відповідає потребам людей, що я став бажаним гостем не лише в будь-якому кутку України, а й у рідному селі, яке цілих тридцять років ніяк не могло зідентифікувати Романа Іваничукового з Романом Іваничуком, – а все-таки влаштували врешті-решт земляки в Трачі мій творчий вечір, і селяни, які зійшлися на зустріч до нової школи, сприймали мене вже як пленіпотента в їхніх духовних справах…

Тому я, відкидаючи сумніви, стверджував для себе, що єсьм національним письменником (пишу про свою націю і для нації) – в тому рангу, який визначив для мене Господь.

Так чому ж тоді, коли вже почали повертатися з тюрем наші хлопці, – той же Ігор Калинець, зустрівшись зі мною в трамваї, не подав мені руки? Як же він посмів так мене принизити?!

Я знаю, Ігор був ображений на всіх і вся – «мене нація не відстояла!» А нація зробити цього не могла, зрештою, недержавний то спосіб мислення – чекати від народу плати за страждання, бо ж весь народ страждав. Крім того, нація, яка бореться, мусить мати фахівців у всіх ділянках життя – від ремісника до професійного політика. Швець, який збиває собі молотком пальці, ніколи не скаржиться, що йому болить. Чому ж має ставити себе у виняткове становище політик, який знав, на що йде, – і йому довелося зазнати тюремних мук? Той, хто по-справжньому любить Вітчизну, ніколи не сподівається на людську вдячність за любов… Михайло Горинь, який одинадцять років пролежав на цементі у володимирському карцері, ні разу з цього приводу не поскаржився ні не похвалився, а від Степана Хмари тільки й чутно: «Я сидів, я маю право (навіть на політичне хуліганство), а ти не маєш права сперечатися зі мною, бо де ти був, коли я сидів?» Ну, Ігор аж так примітивно мислити не міг, але руки мені не подав.

«Чому ти зі мною не привітався, адже писав з тюрми, що я…» – наважився я якось спитати в нього.

«Ти – офіційний письменник!» – почув я відповідь.

«І що з того – я чимось себе скомпрометував?»

Не відповів Ігор. А я й донині – хоч ми з Ігорем й Іриною Калинцями перебуваємо в добрих стосунках – не перестаю думати, як же міг Ігор не потиснути руки, яка написала стільки потрібних книг? І приходжу до висновку: людину, яка працює в нечистому середовищі, поважають, але чи можна вітатися з нею, коли її руки забруднені? Не займаюсь мазохізмом, не бичую себе, я тільки реально дивлюся на речі: треба було комусь працювати й серед большевицького багна, але відмиватися від нього мус… Не мав Ігор рації, та його я можу зрозуміти; не розумію лише того, хто палець об палець не вдарив за окупаційного режиму, сидячи в теплому запічку, нині ж розкидає наліво й направо ультрарадикальні фрази, і так мені хочеться його запитати по-більшовицьки: «Чим ти займався під час окупації?»

Другий, хто засумнівався в тому, чи я маю право називати себе національним письменником, був Михайло Горинь. Ви уявляєте собі, що я міг пережити, коли дізнався, що Михайло засумнівався в мені?

Одного раннього ранку – я люблю прогулюватися містом, коли воно ще безлюдне, – зустрів біля пам’ятника Міцкевичу Богдана Гориня. Широко посміхаючись, він енергійно подав мені руку, й видно було по ньому, що чимось дуже втішений.

«Михайло у Львові!» – вигукнув Богдан.

«Випустили!» – зрадів я.

«Ще ні. Пробують – якщо не зламати, то хоч пригнути: