Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

- Навіщо я тут? — виштовхує Кіра слово за словом.

Цілих три. Вау. От би не розплакатися, як дурна дитина.

Карелін підіймає на неї погляд. Видихають обидва миттєво, не в силах приховати міць безконтрольного відгуку.

Темна тканина його толстовки зачіпає потворну статуетку, тому що рука стискає край столу сильніше.

- Привіт, - вимовляє він сковано.

Вона відводить погляд. Фокусується на квіткових монокомпозиціях, що заповнюють мармурові настінні полиці біля входу.

Не можна дивитися на нього. Тепер розлука як окреме відчуття дотику. Виявляється, що раніше ще легко доводилося, коли не бачиш його. А зараз, коли так близько, прямо навпаки, поглядом і тілом у плоті.

— Я... так буде краще. Недовго залишилося так чи інакше. Ризику менше.

- Кому краще? - Дівчина намагається не заводитися, але у неї вистачає витримки на пару миттєвостей. І навіщо? Навіщо витримка? Він знає, як зробив їй боляче. Вона просто хоче поїхати. Вже поїхала із міста. - Кому і як краще!

- Я не дозволю тобі постраждати.

Звичайно він це говорить. Прямо як раніше. Вливається у рідну стихію. Шекспірівському драматизму ще не вистачає байронівського придихання, але натомість у Кареліна завжди жадібність і розпач в очах.

- Не дозволиш! Мені! Постраждати!

Кіра схоплюється з дивана, затискаючи в долоні пульт. Рветься вперед, але тільки до краю іншого дивана навпроти. Тепер Карелін ближчий, але все одно далеко.

Він сіпається, коли її нога зачіпає скляний стіл.

- Ти ти! Що ти хочеш від мене? - задихається вона. - Який краще? Ти залишив… залишив мене без охорони на тиждень. Ти взагалі забув? Тепер притяг сюди. Що ти робиш? Навіщо? Це що, шизофренія?

— Я ніколи в житті, — вимовляє чоловік так важко, що Кіра рипається на місці, — не залишив би тебе без охорони.

— Що? - Заїкається дівчина, але осікається. - Неважливо. Толку мені тут сидіти?

— Поки все не вирішиться. Перші п'ять днів були непередбачуваними.

— А я думала, все вирішилося ще тиждень тому, — сміється Кіра нервово. - Пам'ятаєш? Ти сказав, що все вирішилось. Ах, так. Ти збрехав!

Поглинаючий її погляд ніби утворює власне магнітне поле. Важко на ногах встояти. Як добре, що перед ногами диван. Цього мало, але все ж таки перешкода.

— Де твоє волосся, — нарешті подає голос Роман. Хрипкий і моторошний. Це навіть не питання. Він ніби реально сподівається, що зараз волосся знайдеться. Оглядає її загнано та розгублено.

- Нє. Твоє. Собаче. Діло.

Пульт перекочується по подушках дивана, і Кіра схрещує руки, обіймаючи саму себе. Тепер вона повернута до Кареліна боком.

Чорт забирай, голова буквально паморочиться.

- Як твоє самопочуття?

- Заткнися, - попереджає вона. - Тебе це не стосується.

— Ти так хочеш знати, навіщо. Навіщо, навіщо, навіщо? Наче не знаєш навіщо. Що саме спонукало тебе пертися майже вночі до магазину в тому районі? Ти взагалі думаєш про когось іноді, окрім себе?

Вона сама не знає, як долітає до нього. Ляпас розноситься по кімнаті не тільки дзвінким опором плоті, але й стоном-криком Кіри. Її тіло захищається від болю як може.

— Ще, — тихо каже Карелін, повертаючи голову назад.

Їй начхати на очевидні сльози, що застигли у неї в очах. Бути приниженою сильніше точно неможливо. Хочеться, щоб її й справді розірвало на шматки від образи та злості, і щоб його заліпило. Щоб Карелін потонув!

Вона не відразу розуміє сенс його однослівного прохання.

Долоня сама по собі стискається у грудної клітки. Вільної тканини її толстовки достатньо для наповнення кулака. Від безсилля. Зараз треба заспокоїтись, серце повинно вмитися, ось аби не дивитися на нього, не дивитися, не дивитися...

Карелін уважно стежить за її судомними рухами. На жах Кіри, він шепоче «Ще знову.

- Що ти... Яке тобі діло до моїх справ! Ти самовіддалився! Ні, давай прямо, — вона чує свій голос, наче збоку. - Ти кинув мене. Кинув. Пішов. Все. Чого ти хочеш?

— Я ніколи, — він відриває її долоню від її серця, але Кіра виривається, — не кидав, не кидав тебе і не йшов.

Вона дивиться на нього круглими очима. Наче карту світу щойно перед носом повісили, і виявилося, що за ніч розпластана поверхня Землі повністю змінила свою форму.

— То це твоє виправдання. Довго думав? Ти божевільною вирішив мене виставити? Якщо нічого не було сказано, то нічого! Ти... ти мерзотник, ти знаєш? Ти передумав чи ні, НЕВАЖЛИВО, — репетує дівчина на нього. - Мені начхати. Ніколи не торкайся до мене. Ніколи не підходь до мене! Мовчи, як і далі. Мовчи, мовчи! Мовчи!

Кіра відскакує від столу, коли Карелін знову простягає у її бік руку. Щось не так у цьому скутому русі...

Він заводиться настільки блискавично, що тепер серце в неї впадає вниз уже від страху.

— Мої сумніви коштували б дуже багато. Усього! Твоє життя, Кіро! Бо... ти... ось що б ти зробила, — Карелін хапається за стіл знову, — то це заразила б мене сумнівами. Ти... ти... ти... ти не поїхала б, визнай, сюди добровільно й одразу. Зізнайся, що ні!

Брехня не видавлюється назовні словами, хоча Кіра навіть не знає, напевно, чи це брехня. Може, й вирушила б! Від гніву губи тремтять.

— То ти мене ще тепер і винною робиш? - новий наступ задишки спіраллю крутить їй голову. — Типу я сама на себе накликала... ти...

- Це моя слабкість. Кіра.

Роман видихає несподівано голосно, коли йому все ж таки вдається стиснути тендітні передпліччя у своїх руках. Повторює її ім'я. Кіра паралізована його голосом і словами, дотиками та близькістю.

Нехай у мене більше нічого не залишиться, нехай це буде все, що буде, але це все зараз, все, що відбувається, буде тільки моїм. Жодних принципів не залишиться.

Карелін дихає, мов марафон виграє. Блукає болісними очима по обличчю.

- Кіра. Подивися на мене, — його голос надламується, і її розриває зсередини, а зовні нічого не видно, — Кіро...