Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

[..]

Національна школа і академія

Передмова

Українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському «молоху»: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремних політичних ідеалів, витворених на ґрунті інтересів і бажань українського народу; українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи од російських студентських розрухів до діяльності в московських] революційних організаціях.

Таке старання добродійство для культурного і політичного піднесення московської нації, що заїдає нас, що відібрала наші усі права і відбирає засоби до життя, добродійство, яке викликає у всіх культурних націй Заходу глум, регіт і зневажання над нами, свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції; одсутність творчості усуває її від «свого непочатого» і пхає до уже початого — «чужого», а довірливість солодким розмовам чужинців, що зростає на ґрунті політичної несвідомості, докінчує справу.

Рівнобіжно з тим, як українська інтелігенція підносить культурне ніво москалів, український народ, складаючися із над 90 проц[ентів] хліборобного пролетаріату, попадає все нижче і нижче в темряву, все нижче і нижче сходить по сходах соціальної драбини; йому нікому показати шляху визволення, нікому підносити духовний рівень його, нікому організувати його до економічної боротьби (здобуття вищої зарібної плати, яка пала до нікчемної суми (15 — 20 к[опійок]) шляхом страйків, аграрного терору чи яким іншим способом) і в його політичній боротьбі за право рівної свободи.

Українська нація — сама темна і убога з усіх поневолених націй Європи: усі ідейні течії цілком поминають, проносяться високо над нею, для вжитку тих, хто зверху, і не досягають до неї, бо вона лежить на самому споді. Українська нація сама убога, бо де ж таки в світі існує така 30-мільйонова нація пролетарів?

Розпука і безвиглядність опановує український народ, бо він нізвідки не бачить братської руки, а його інтелігенція служить його ворогові і розцура-лася з ним.

Українця-робітника по містах випихає із усіх професій приблуда-москаль, котрий щороку чимраз більше організується і робить боротьбу з ним незор-ганізованого тубільця неможливою, а українець-інтелігент із принципів нерозумної толеранції ходить просвітлювати робітника-москаля і вважає се за святу річ, а українцеві-робітникові вказує на спільний інтерес з москалями в здобутті 8-годинного робучого дня і високої платні, не розуміючи тієї страшної речі, що коли доля українця бути врешті випхнутим із усіх професій промисловості, то очевидно не він скористає з вигоди від побіди праці над капіталом, а москаль.

Тоді як треба вказувати українцям — робітникам і селянам — на їх ворога, коли треба організувати їх для економічної і політичної боротьби з москалями, українець-інтелігент сам вгамовує інстинктову антипатію українця до москаля (на радість і щастя останньому).

Таке нерозуміння істотних інтересів своєї нації, несвідома зрада перед нею швидко веде нас до повного конечного стану погибелі, з якого вороття уже не буде.

Уже тепер усі українські міста, осередок культури і власті, заселили москалі і зробили з міст могучі фортеці для свого економічного і політичного панування над нами; уже майже усі капітали, промисловість і торгівля України в руках москалів, навіть по селах (торгових) москалі опанували економічне життя і складають класу сільської аристократії (Лівобережна Україна). Міський робітник-українець, відбитий хвилею чужинців від промисловості, від фабрик, заводів і ремесла, обертається в голодний «вовчий» пролетаріат, що тиняється по півроку без діла, з голоду уживаючи тих засобів, що на мові ситих «панів становища» зветься злочином, злодійством, наповняючи тюрми і хурдиґи і каторгу; цей вовчий пролетаріат дає покоління, покалічене духовно і фізично, яке по одвічних законах природи повинно вкінці вимерти, уступивши місце елементам дужим і здоровим (чужинцям).

А по селах теж подибуємо аналогічне тому, що бачимо по містах. Над 20 мільйонів сільського безправного пролетаріату, тяжкому становищу котрого нема рівного ніде у Європі.

Життєві потреби зведені до можливого мінімуму і перейшли за його; і сучасний голод, загальний для України, має тенденцію рости в інтенсивності і розповсюдженні, викликаючи «голодні» бунти населення, яке доведено до краю розпуки — таке становище українського народу.

А що робить українська інтелігенція?

Виключаючи небагатьох, що усі сили віддали народові і зв’язали свою долю з долею народу, виключаючи цих небагатьох, решта, як раніш, підносить культурне ніво москалів, тонучи цілковито в московських ідейних ліберальних і революційних течіях; чого так?

Чи цій решті страшно стати з загибаючими?..

Тепер настав страшний час... Смерть національна, смерть усього загалу української нації зазирає нам в вічі, — це рішучий момент і останній момент.

Чи доля судила українській нації умирати несвідомо, покірно, без протесту, без боротьби?!.

Ніякі обставини не можуть загасити в живому єстві згаги життя і боротьби за його...

Українська нація почала боронитися... З’явилися численні українські революційно-національні організації з метою економічного і політичного організування сільського і міського українського пролетаріату; ці організації ростуть в числі і силі і забирають до своїх рук суспільне життя на Україні. То, що було дивницею 7 років назад, тепер стало звичайною річчю: численні видання і відозви українських революційних організацій і партій невпинно ширяться серед українського суспільства, революціонізуючи його.

Закон 1876 року, що забороняє українську пресу і літературу, волею української нації став мертвою буквою: українська преса, ставши «підпільною» (підземною), росте і росте, а її становище «безправної і гнобленої» тільки приваблює симпатії і любов до неї українського суспільства.

Нація прокинулася і підносить духа.

Боротьба свідома стає неминучою; вороги наші уживуть усіх засобів, самих страшних.

Але... навіть і в тім разі, коли б іншого виходу не було, ліпше умерти в боротьбі, ніж умирати як покірний раб, не боронячися, цілуючи ноги того, хто визискує, хто глузує і погорджує, хто катує тебе!..

Російські студентські розрухи

Коли москаль-студент бореться за «академічну свободу», то тут нема нічого дивного, бо москалі мають академії, мають нижчі і вищі школи зі своєю викладною мовою, не тільки на своїй території, але і на територіях недержавних російських націй.

Але хіба не смішно бачити, як студент-українець бореться за «академічну свободу», коли української академії і школи не має! (на російській Україні).

Самий факт існування московських університетів і шкіл з московською викладною мовою