Читати книгу - "Вітер, Черкащенко Дарія"

- А ти й справді малий! - неприємний голос і сміх Елана витягли мене зі світу снів.

Навколо вже панувала некваплива ранкова метушня. Рін дбайливо перекладав на тумбочці свої камінчики, які зовсім недавно став збирати біля моря, попутно струшуючи з них пил. Сем старанно розчісував волосся, борючись із гребінцем, який вічно в ньому застрявав. Торена і Майкі не було в кімнаті, але з боку умивальників долинав характерний плескіт. Чейз сонно мружився, позіхав і незграбно натягав штани, раз у раз не потрапляючи ногою в штанину. Елан застібав сорочку і коментував невдалі спроби Аїна дістати одяг зі своєї полиці.

- Замість того щоб єхиднувати, міг би допомогти, - пробурмотів я, вибираючись із ліжка.

- Це твоя дівчина, от і допомагай їй сам, - пирхнув Елан і тут же попрямував до виходу, застібаючи останні ґудзики на ходу.

"Відпускає шпильки, але боїться", - розпливаючись у задоволеній усмішці, подумав я, тим часом підходячи до Малого.

- Давай полицями поміняємося?

- А де твоя? - зацікавився Аїн.

- Ось тут, прямо під твоєю, - я легенько поплескав по четвертій полиці.

До речі, на ній з'явилося кілька теплих светрів, гадаю, один із них доведеться сьогодні вдягнути. Осінь відчутно відвойовувала свої права, посилаючи холодний вітер і нічну паморозь. Я допоміг Малому перекласти речі, потім ми разом переодягнулися й умилися. Після чого вирушили до їдальні.

Після появи Малого в замку, багато чого змінилося на краще. Усім хлопчакам, крім Елана, звісно, дуже сподобався новачок, що дуже здружило нашу маленьку компанію. Навіть задиристому жартівникові Чейзу не особливо хотілося жартувати над хлопчиком, від чого він дедалі частіше сварився зі своїм рудим другом. Одного разу, після чергової суперечки Чейз навіть пересів за наш стіл. У душі я шкодував Елана, хоча й розумів, що у своїй раптовій самотності винен тільки він.

У мене ж тепер завжди був маленький кучерявий супутник. Коли випадала нагода, ми разом лазили на вежу. Там базікали про замок і про його правила. Я повідав йому про підвал, у який ми ходимо, щоб за допомогою Діраса підживити магічний захист. Розповів про завдання, на які іноді відправляють хлопців. Пояснив, чому конфліктую з Еланом і з чого все почалося. Разом ми згадували гільдію і сумували за нею, вдивляючись у синю далечінь моря. У дощову або вітряну погоду, коли на вежі було незатишно, ми вивчали замок. За тиждень, ми встигли винюхати кожен куточок. Побували на кухні, познайомившись із рожевощокою куховаркою Нірою і спритною кішкою-мисливицею на прізвисько Масляна. Знайшли стайню з добрим Клісом, немолодим, але ще дуже міцним чоловіком, якому допомагали ще з десяток хлопчаків-стайнярів. Знайшли скотний і пташиний двір. А ще псарню, де були великі мисливські собаки, які злякано обгавкали мене, тому довго ми там не затрималися.

Одного погожого осіннього дня ми вирішили розвідати доріжку, що вела до хвіртки, за якою було видно стежку, що тікала в ліс. Нею повернулися дівчата з кошиками, повними мокрої білизни, напевно до струмка ходили прати. Ще зустріли мужика з собаками та кошиком повним грибів. Тоді Малий запропонував мені перевірити наскільки далеко нас відпустять браслети і як узагалі працює цей "повідець". Хвіртка була відчинена та ні ким не охоронялася. Навколо було спокійно, а ті, хто повернувся з лісу, вже давно пішли далеко, продовжувати свої справи в замку. Ми неквапливо вийшли за хвіртку, намагаючись триматися невимушено, немов уже не раз ходили гуляти в ліс. Попереду стежка теж була порожня. Ми пішли далі, постійно озираючись і чекаючи, що ось-ось хтось вискочить, нас насварить і попросить повернутися на територію замку. На наше щастя нікому до нас не було діла. Незабаром стежка роздвоювалася, йдучи вліво, з того боку долинав плескіт струмка. Ми вирішили не звертати та піти далі.

Ліс потихеньку згущувався. Тут було менше сонячного світла і стало прохолодно. Замкова стіна за нами, практично зникла за деревами. Але ми все ще йшли. Виявляється, досить далеко можна відійти та за бажанням спокійно гуляти лісом. Над головою шумів вітер, співали птахи, долинали далекі звуки лісових тварин.

- Добре тут, - сказав Аїн, порушивши наше насторожене мовчання. - От би на вовка перетворитися, та побігати.

Я лише згідно кивнув, я теж любив ліс, але зараз був занадто зосереджений на відчуттях, щоб повністю зрозуміти, як працюють браслети.

- Ти чого такий серйозний? - хлопчикові не сподобався мій настрій.

- Ну так ми ж не просто гуляємо, - пояснив я.

- Та облиш, - Аїн махнув рукою. - Я думаю, потрібний момент ми не проґавимо.

- Згоден, але хотілося б відчути все, щоб потім, як слід розібратися у всьому.

- Гаразд.

Мій маленький друг неохоче замовк, змирившись із тим, що мене не переконати. І ось настав той момент, коли ми нарешті щось відчули. Наші кроки раптом стали важкими, немов ми йдемо не лісовою стежкою, а бредемо по пояс у воді. Проти течії. І нас усе сильніше й сильніше тягне назад.

- Я більше не можу, - втомлено видихнув Аїн.

- Я теж.

Нас неухильно тягнуло назад, навіть коли ми зупинилися. Аїн навіть похитнувся і зробив кілька кроків назад, немов його хтось сильно штовхнув у груди. Я розвернувся і зробив кілька кроків назад, тяжіння до замку одразу ж зникло, але щойно я знову спробував віддалитися, тяга повернулася. Аїн теж трохи поекспериментував. Відійшов далі та з розбігу спробував узяти невидиму перешкоду. Хлопчика силою відкинуло назад, тож він не встояв і гепнувся на спину.

- З тобою все гаразд? - занепокоївся я, підбігаючи до друга і допомагаючи йому встати.

- Ага, - відповів Аїн, потираючи забите місце. - Ось це жбурнуло, так жбурнуло. Ну що, підемо назад?

- Так, звісно.

З'ясувавши те, що потрібно, ми рушили у зворотний шлях. Незабаром, десь ліворуч від нас щось зашурхотіло. Ми зупинилися і прислухалися. Звук наближався, хтось явно йшов у наш бік. Можливо, це був лісовий звір, або хтось із працівників, навряд біля замку будуть тинятися розбійники. Ми все одно негласно приготувалися бігти, на всяк випадок. Але потім побачили знайому постать, зі світлим волоссям і почули важкий подих, так пихкав Сем, після тренування, і це дійсно виявився він.