Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Правильно, правильно, — загули всі. Василь додав також:

— Хто не виконає постанови суду, на того буде накладено окремий присуд... Мира викликає!..

Мира сховалася за дверима. Вона тепер стукає. Знову летять запити. П’ять марок. Червоні. Для Кири... Голосні протести. Всі невдоволені. Стукіт ніг об поміст. Вигуки. Суддя також не погоджується. Повторює: “Для кого”?

— Для... для Жені Лискевича, — чути за дверима голос. І зараз за тим:

— Але сині, сині...

Всі кричать — червоні. Євгенчик паленіє. Він не може встояти. Він не наважується, як і Мира, вийти за двері, але його вже випхнули. За дверима мовчанка, і по хвильці вривається до кімнати зовсім рожева Мира.

— Далі! — кричить вона.

Гра триває. Перебирають усіх. Василя не викликає ніхто. Йому це не зовсім подобається, але сьогодні він не звертає на це уваги. Він щасливий. Він чує себе легко, просто, між небом і землею. Він живе, він сміється. А особливо блаженствує Євген. Він має успіх. Його викликали кілька разів до пошти, потім він розносив каву і то все гарячу. Він кілька разів цілував свою Мирочку... Якось так це все просто сталося, що він не встигав дивуватися.

Час минає. Сонце починає заходити. Молодь почуває себе прекрасно. Скінчились фанти. Василь розмовився з одним семінаристом. Це знайомий Приходи і він уже чув за Василя. Розпитував його про “Хвилю”, чи вийдуть ще інші числа. Потім перейшли на “третє мая”. Чи всі з семінарії брали участь? Ні. Виявилось, не всі. А чи правда, що владика мав правити службу на Боні? Ні. Такого вони не знають... Про це ніхто не говорив... Ага... Переходять на інші теми, але це останнє якось затямилось Василеві. Дівчата пропонують пройтися в сад. Добре. Тільки вже вечоріє, а їх тут не паристе число. Чи не краще, коли ми з Євгеном відійдемо? Євгенчик цього не розуміє. Як можна саме тепер відійти. Василь знає, що робить. Дівчата протестують і це якраз йому потрібне. Він ласкаво згоджується і всі виходять у сад — гарний, свіжий, розкинутий над пригорком, з котрого видно далеко; видно верхи ліцеяльних веж, далеко на другому боці — білий будинок лікарні, червоні дахи будови комерційної школи... Там також пурпуром горить весь край неба. Свіжі, білі з позолоченими краями хмарини стоять над заходом.

“Аблака, как рубіни, раслі,

Как агромниє, красниє льдіни”,

— деклямує один з семінаристів. Василь вгадує Єсеніна. Хтось пропонує пісню. “Дєвушкі” починають “Мой кастьор в тумане свєтіт”, але Василеві цей тон не зовсім імпонує. Він хоче співати на повні груди. “Ой, на горі там женці жнуть”, — затягає він. Йому підтягають інші, і виходить пісня. Лан котить її далеко по ярах і десь там, під Боною, відбивається. Всі обличчя прояснюються і здається, що вони випромінюють радість. Вони навіть не розуміють, що то є. Вони тільки живуть — такі молоді й здорові, а навкруги так широко й барвисто.

Пісня за піснею... Потім перегуки, потім хтось тікає, хтось доганяє. Грають “цвіт”, бігають по свіжій траві. А вечір зовсім спадає. Василь заспівує “Час додому, час”. Він все спішить, бо чого ж йому справді бути тут, коли до нього не звертається жодна дівчина, коли він весь час несе на собі весь тягар розваги і ніхто його не підтримує. Він відчуває, що всі тут присутні не личать йому, що вони вважають його за поважного і хоч він і не найстарший роками, але всі мають його за найстаршого. Дівчата не відважуються отак вільно схопити його за руку, крутитися біля нього, розчухрати йому чуприну, як ось тому веселому з ластовинястим обличчям семінаристові. Але Василеві хотілося б також бути таким. Він намагається і він справді сьогодні почуває себе вільно й радісно. Але він вже втомився. Додому! Додому...

Євген не хоче додому. Це перший його щасливий день цілого шкільного року. І як усе це отак скоро залишити. Мира з ним ласкава. Вона викликала його тоді на пошту, вона з ним говорила, вона запросила “приходити”, вона питала, що він робить вдома на вакаціях. Словом, він щасливий як ніколи, бо все те, про що він цілу зиму щодня “мріяв” з Василем, лежачи на своїй канапі, — все це ось досягнуто. Шкода тільки, що він не пережив “першого поцілунку”, бо він же цілував її, але в грі, а це не те саме...

Василь все-таки наглить. Він мусить бути вдома. І так він вже другий день вештається. Ще треба заглянути до книжки. Завтра школа. До нього несміливо наближається Кира.

— Чого ви так спішите? — скромно запитала вона.

— І не думаю спішити, — він глянув на неї, але вже темно. Нічого не бачить.

— Думаю, що це не останній раз, — проговорила вона.

— І я також так думаю, — відповідає він. — А ви написали гарного вірша, — додає він по хвильці мовчанки. Після цього знов мовчанка.

— Це не мій вірш, — чує він відповідь. Василь дивується.

— Я зрозумів, що це ваш.

— Ні. Це я виписала з “Ніви”. Я тільки переклала.

— А!.. Цікаво... Але ми перекладів з “Ніви” не містимо.

— Я і не думала, щоб ви його містили... — відповідає вона тим самим рівним тоном.

Василь далі не питає. Досить. От хіба ще йому цікаво, хто є автор того вірша... Але вона вже забула. Вона не цікавиться авторами. Це все між іншим. Вона взагалі не має доброго смаку. Коли він так ласкавий, чи не міг би він вказати їй якихось поетів, бо вона дуже любить поезію. Василь називає кількох. Чи не має він тих збірок? Ні. У себе не має, але постарається дістати. Вона дуже дякує. Але Василь ще більше ласкавий. Він багато знає напам’ять. Ось, наприклад, чи знає вона оцього вірша? Він зупиняється і патетично деклямує. Решта молоді зайнята своїм. Вони не дуже збиваються до гурту. Вечір поволі розбирає їх та розставляє кого куди. Тих поставив ось там, над яром. Вони вибухають сміхом і крутяться, ніби вітровказ. А інші втомилися. Там он під горіхом лавиця. Вони вже сидять у належній одне до одного віддалі, їм досить, коли їхні одяги