Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Я і десяти кроків не встиг від'їхати від воріт, як з табору козаків винісся самотній вершник і галопом помчав у мій бік. Мабуть, дуже сердився полковник, не терпиться поквитатися.

Ну, чого бувати — того не оминути.

— Бабах!

Куля вжикнула над головою, якраз у той момент, коли я пригнувся до шиї коня, поправити вуздечку. Не зрозумів? То що, дуель уже почалася? Жодних зустрічей на середині, привітань та обміну люб'язностями?

Трясця… Пощастило… Ще мить і вліпив би мені кулю поміж очі.

Богун гарячково перезаряджає пістоль, навіть коня притримав. Ну, то і я спати не буду. Послав шенкелями свого вперед.

Відстань, що розділяє нас все менше, і ось Богун знову скидає пістоль. Миттю пізніше завалююся на лівий бік.

— Бабах! Дзинь!

Куля зрикошетила від кіраси.

Вирівнююсь і дістаю свій пістоль.

Богун розуміє, що перезарядити втретє вже не встигне, знову кидає коня у галоп.

Прицілююсь… Між нами не більше десяти метрів. Поцілити з такої відстані в людину навіть сліпий може. Але я не хочу вбивати полковника. Пам'ятаю, наскільки великою і важливою була його роль в історії України. Опускаю дуло і розряджаю пістоль, цілячись у коня.

— Бабах! Бабах!

Кінь Богуна здіймається дибки і валиться на бік. Богун швидко вистрибує з сідла і відбігає вбік, щоб не потрапити під удар копитами агонізуючої тварини.

Спритний... Але все ж таки почасти мій задум вдався. По-перше, — Богун, зістрибуючи, випустив пістоль і підняти його не може — кінь все ще хвицає копитами. І я, ухиляючись від бою і витримуючи невелику дистанцію, можу просто розстріляти його. У мене ще ціла дюжина невикористаних зарядів. Але, як я вже сказав, вбивати Богуна я не хочу.

А по-друге, — у мене верхова їзда прокачана лише на «5» із «10», тоді як будь-який козак можна сказати, народився на коні, тож фехтувати сидячи в сідлі було б набагато складніше, ніж твердо стоячи на ногах.

Притримую коня і зістрибую на землю.

Гучний, схвальний гомін у козацькому таборі свідчить, що там оцінили мій лицарський жест.

Богун теж не очікував. Стоїть і не відриває погляду від пістоля у моїй руці.

Ховаю пістоль, дістаю шаблю.

— Помри, шельма! — кричить козак, вихоплює з піхов карабелю і швидким кроком прямує до мене.

— Може, розійдемося миром? — бурмочу перше, що спадає на думку. Але козак тільки зубами скрипить і відразу атакує.

Ставлю блок.

— Може поговоримо?

— Нема про що нам говорити… — шипить Богун і обрушує на мене цілий вихор ударів.

Але я не дарма прокачував по максимуму володіння холодною зброєю. Усі його фінти зчитую легко та встигаю парирувати.

— Скажи, куди подів Олену і помреш легко… — не каже, а гарчить полковник.

— Ну, якщо ти знаєш, що це я її звільнив, то й про те, куди вона поїхала — знати теж повинен... — відповідаю розважливо. — До нареченого.

Відповідь Богуну не сподобалася. Козак знову шалено атакує. Клинки дзвенять так часто, наче хтось косу клепає.

— Ти ж не звичайний розбійник, — намагаюсь схаменути Богуна. — Навіть поляки вважають тебе за лицаря. Так що ж ти дівку примусом узяти вирішив. Хіба це по-лицарськи? Знаєш, що вона іншого любить.

— Дівочий настрій, що погода у березні… — шипить козак. — Зранку сніг та мороз, а з обіду — сонце. Любить... Обсипав би її золотом та камінням самоцвітним — глядиш і став би милим. А ти все порушив. Ненавиджу!

Козак дихає все важче, і в ударах уже поменшало спритності. Ну, та ж я для того розмову і затіяв. Щоб подих йому збити і змусити якнайскоріше використовувати той самий, улюблений фінт. Поки я сам ще не втомився.

Парируючи і зрідка контратакуючи, весь час зміщуюсь вліво. І сонце, яке на початку сутички сліпило мене, тепер б'є у вічі Богуну.

Але той, засліплений ненавистю, ніби не помічає цього. Удари завдає не шкодуючи сил, так ніби кожен із них має стати останнім.

Я ж бережу сили. І чекаю...

І ось цей момент настає, розпочавши атаку і скинувши вгору карабелю, Богун спритно перекидає зброю з правої руки до лівої. Причому так швидко, що якби я не чекав цього, то ніяк не встиг би зреагувати. Але я чекав... І миттєво, вкладаючи в удар всю силу, б'ю шаблею по його клинку.

Є! Оскільки Богун з правої руки вже випустив руків’я карабелі, а лівою ще не встиг як слід ухопитися, від мого удару його зброя відлітає далеко в бік. І поки полковник усвідомлює, що трапилося, я роблю круговий розворот і потужно, вкладаючи в удар вагу тіла, б'ю козака тупим боком шаблі по голові. Місюрка удар шаблі, звісно, витримує, але голова не залізна. Богун здригається, змахує руками, ніби намагається спертися на повітря, робить кілька непевних кроків і важко валиться на землю.

Одночасне ревіння кількох сотень горлянок — на стінах і в козацькому таборі — сповіщають про кінець герцю.

Я можу добити поваленого ворога, але натомість ховаю шаблю в піхви і підходжу до Богуна.