Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

— Поклонятися! Поклонятися! Поклонятися!

Екран показав тетраподів, що слухняно стрункими рядами повзли по площі, покірно опустивши голови. Вони синхронно пересували кінцівками, задоволено попискуючи та бурмочучи щось собі під ніс. Звук з динаміків üСкріна поступово наростав. Тетрасüb’єкти слідом за картинкою теж почали пищати та видавати нечленороздільні звуки.

Засвітилося слово «обожнювати».

— Обожнювати! Обожнювати! Обожнювати! — командував закадровий голос, поки на Екрані тетраподи облизували ноги велетенської статуї Великого Вождя.

Тетраходоки почали облизувати кінцівки одне одного. Бо пам’ятника поряд не було. Наступним заблимало слово, написане чорними літерами на червоному тлі:

— Боятися! Боятися! Боятися! — майже закричав üСкрін. Тетраподам показали їхніх побратимів, що билися в конвульсіях від ударів струмом чи під дією якихось препаратів.

— Боятися! Боятися! Боятися! — владно пригнічував закадровий голос.

Частина тетрасüb’єктів, упавши на асфальт, забилася в судомах.

Давид відскочив від вікна.

— Дамблдоре, ти це бачиш?

— Так, жахливо, — сумним голосом відповів ШІ житла.

Через КПП заводу нікого не пропускали, поки не проїдуть вантажівки. З відкритих кузовів стирчали голови та голі плечі тетраподів. Давид насилу поборов бажання негайно бігти геть. «Краще здохнути десь на самоті, ніж перетворитися на раба, тварину», — подумав він, віддаляючись від натовпу колег, що чекали біля КПП. Але здоровий глузд все-таки подолав страх. Не можна викликати підозру. Навколо повно камер, а в небі нишпорять Auge-2. Одне з них напевне рушить за ним.

У цеху № 31, постійно консультуючись з начальником, стрімголов бігали заступники, вони намагалися організувати прибулих тетрасüb’єктів. Праворуч від входу зібралися робочі. Зліва — рівна їм кількість тетраподів. Робітники по черзі виходили й вставали в проході перед начальством. До них підповзав тетрасüb’єкт, якому видавали захисну уніформу.

— Üb! Дякувати Великий Вождь, що вони працювати не голі. Üb! — почулася репліка з натовпу робочих.

Давида затрясло при вигляді тетрапода, що підповзає до нього.

— Üb! Хороший? Üb! — запитав заступник начальника, помітивши реакцію Давида.

— Üb! Хороший. Üb! — запевнив його Давид. «Завтра тебе тут уже не буде. Тримайся, тримайся!» — подумки звертався він до себе.

Тетрасüb’єкти встали біля конвеєра поруч з напарниками. Давид здивовано подивився на свого, коли той без проблем піднявся на задні кінцівки — ніхто не збирався переобладнувати завод, підлаштовуючись під чотириногих. Механізми зарухалися, процес пішов. Тіло, яке стояло поруч, так майстерно і спритно виконувало обов’язки Давида, ніби пів життя пропрацювало на заводі. Давиду залишалося лише спостерігати — саме це всім робітникам наказали по гучномовцях. Вони повинні були стежити за якістю роботи новачків протягом двох наступних тижнів.

Поперек Давида швидко занив від нерухомого стояння. Він притулився до стільниці. Його ж тетрапод, як і всі інші, без передиху працював, точно заведений. Біологічні машини функціонували безпомилково, швидко і якісно виконували поставлені завдання. üНаноботи в їхніх головах чітко дотримувалися прописаного алгоритму. В результаті за дві години до закінчення робочого дня гучномовець гордим і радісним голосом начальника повідомив про сяючу зірку над цехом № 31 — вперше вони обігнали інші цехи й закінчили зміну так швидко. Після привітань із вдалим експериментом від начальства по гучномовцях повідомили ще одну радісну звістку — незабаром решті öсобин теж буде дарована абсолютна свобода. Найближчим часом сто відсотків üПопуляції перейде на новий рівень еволюції — тетрасüb’єктивізм.

— Üb! Радіти! Дякувати! Вихваляти Üмперія! Üb! — кінцеві слова для Давида прогриміли стуком забитих цвяхів у труну üПопуляції, в його власний дерев’яний ящик. — Über!

Увага! — начальник змінив тон з вітального на серйозно-попереджувальний, переходячи на мову öсобин. — З цього моменту вводиться обмеження права öсобин на пересування. Перш ніж вирушати куди-небудь, ви зобов’язані вносити інформацію в спеціальну форму на сайті стражів правопорядку. Щоразу під час реєстрації система видаватиме вам так званий «вільний номер» — дозвіл на пересування. Наприклад, у магазин, у гості до друга, на прогулянку в парк і так далі. Цей номер для зручності перевірки стражами, а значить — для економії вашого ж часу, рекомендується перед виходом наносити на чоло, рівно по центру. Ми й тут подбали про вас, дорогі наші робочі, — начальник знову зазвучав приязно, радісно. — У роздягальнях встановили машини реєстрації та видачі «вільних номерів» на випадок, якщо після роботи вам знадобиться вирушити кудись. Якщо ж ви відразу додому, ще одна прекрасна новина! Відтепер вам не потрібно сушити голову, як добиратися. Ми запрошуємо вас скористатися службовим транспортом… Це обов’язково, якщо хтось не зрозумів… Ура, товариші! Хай живе Великий Вождь! Можемо повторити! Über!

Після проходження через КПП робочим наказали забратися у вантажівки, в яких вранці привезли тетрасüb’єктів. Їхніх же напарників-тетраходоків просто випустили на вулицю. Вони жваво розповзлися в різні боки, зникнувши з поля зору. Давид сів біля самого краю на лавку, яка йшла вздовж кузова. Хто не встиг, сідали на підлогу, заповнюючи простір, що залишився. Коли кузов наповнився до межі, їм повідомили, що з цього дня будуть розвозити всіх по районах.

– …щоранку вантажівка буде забирати вас в умовленому місці. Користування суто цим транспортом для робітників заводу є обов’язковим. За тими, хто ухилятиметься, відправлятимуть наряд за місцем проживання. Über! — пояснили пасажирам гранично ясно мовою öсобин.

Вантажівка помчала спорожнілими дорогами міста. Тетраподи ще користувалися громадським транспортом, хоч часто і забували, куди й навіщо їдуть. Вони каталися у вагонах метро і в автобусах до тих пір, поки голод не змушував їх вибиратися назовні та вирушати на пошуки їжі. Здатність керувати автомобілями вони втратили. Тому заторів на колись перевантажених дорогах більше не виникало.

Давид міцно тримався однією рукою за лавку, іншою — за металевий бортик кузова. Вантажівкою трясло, робочі підстрибували на кожній купині. Давид, щоб відволіктися, розглядав усе, що траплялося уздовж шляху. Місто поступово занурювалося в сутінки. Ліхтарі, вивіски, реклама, üСкріни яскраво виділялися на тлі загальної сірості та зневіри. Давида душила туга. Він розумів, що, можливо, бачить ці вулиці востаннє. «Чекати більше немає сенсу», — вирішив він.

Заверещали гальма, вантажівка несподівано призупинилась. В кузові робочі покотилися у напрямку кабіни. Давид, ударившись спиною об лавку, ледве втримався на місці. Машину затрясло, закачало —