Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Вантажівка котилася далі по дорожньому полотну. Через хвилину звідусіль почали лунати крики, вереск, розпачливе виття. Давид відкрив очі. Сотні нажаханих тетраподів бігли геть від чогось. Вони то розсипалися, то знову збивалися в купу. І ось Давид побачив їхніх переслідувачів — військових робопсів. Вони гналися за тетрасüb’єктами, розбиваючи їхні зграї на частини, немов стадо переляканих овець. За собаками слідували невеликі загони зелених чоловічків зі зброєю напоготові. У наростаючій паніці деякі тетрасüb’єкти, намагаючись врятуватися, схоплювалися на ноги. Саме ці одиниці й були ціллю полювання. «Браковані» навіть під дією üНаноботів у критичній ситуації могли діяти хоч і не зовсім усвідомлено, але всупереч запрограмованим інструкціям. Стовідсотковий тетрапод ніколи й ні за яких обставин не стане на ноги, як стверджували üмперські вчені.

Потужні робопси з камуфляжним забарвленням відбивали від загального стада тих екземплярів, які бігли на задніх кінцівках, заганяючи тих у глухий кут. Зелені чоловічки хапали й тягли «бракованих» до автозака, безцеремонно, як дрова, закидаючи всередину. Облави проводили одночасно по всій Üмперії. Влада прагнула до чистоти üПопуляції. Давид вибухнув прокльонами, коли побачив чергового спійманого, скрученого стражами правопорядку тетрасüb’єкта, öсобину… людину! Пощастило, що сусіди в кузові через шум не почули, не розібрали його слів.

— Дамблдоре, час тікати, — Давид заметушився, збираючи речі. — Вони в будь-який момент можуть ввести в нас üНаноботів.

— Я бачив… — зітхнув Дамблдор, — üСкрін веде пряму трансляцію загальнонаціональної облави на «бракованих».

Робопес застрибнув у сумку, задоволено помахуючи обрубком хвоста в передчутті прогулянки.

— Ні, друже, — похитав головою Давид, — не зараз. Потрібно перечекати, поки не закінчиться облава. Дамблдоре, стеж за трансляцією. Коли вона закінчиться, дай знати, будь ласка.

— Наша домовленість чинна? — запитав ШІ житла.

— Завтра вранці прийде наряд. Після того, як я не з’явлюся на роботі. Будь готовий сховатися в üнтернеті. Вони спробують просканувати тебе, коли зрозуміють, що я втік, — Давид нервово потер пальцями чоло.

— Ти впевнений щодо сховища? — запитав Дамблдор.

— Ні, але я багато думав. Газетний кіоск покинутий. Але, можливо, вони спеціально… замели сліди. Є ж імовірність, що сердечники все ще там? Я повинен перевірити. У будь-якому випадку бігти зараз більше нікуди. З міста мені точно не вибратися. Упевнений, всі виїзди перекриті.

— А якщо там нікого, що ти будеш робити? Один.

— Не один, — Давид погладив робособаку. — Дамбле, якби я тільки міг взяти й тебе… Давай домовимося так. Якщо пощастить знайти когось, якщо буде можливість, я введу в пошуковику üнтернету фразу «Вайлд малює портрет Дамблдора». За цим маячком ти зможеш знайти місце розташування?

— Думаю, так, — відповів Дамблдор.

— Якщо ж я не доберуся… — Давид глибоко зітхнув. — То… Не будемо про це. Але я тобі обіцяю, щойно з’явиться можливість, я вийду на зв’язок. Навіть якщо не відразу… Ти тільки тримайся, добре? Максимально довго, скільки зможеш, пообіцяй триматися.

— Обіцяю, друже, — промовив Дамблдор впевненим, твердим голосом. — Не сумніваюся, у тебе вийде. У нас вийде!

Ікло, немов у відповідь обом, гавкнув два рази й ще активніше завиляв хвостом, не вилазячи з сумки.

— Давиде, вибач, ти повинен подивитися новинний продукт, якщо не хочеш, щоб патруль заявився вже сьогодні. Тепер вас, öсобин, дуже мало. Можуть перевірити. Не забудь про захист, — нагадав Дамблдор.

— Зараз, — Давид рушив у ванну. — Захист мені потрібен на всю ніч. Поки не доберуся до сховища, — сказав він, дістаючи контейнер з антиüскрінними стікерами, приклеєний до тильної сторони нижньої полиці шафки.

У телетрансляцію облави на прямоходячих тетрасüb’єктів вклинився рухомий рядок: «Термінове повідомлення для öсобин». Він повідав про успішне проведення другої хвилі мовної реформи в Üмперії. «…üмперську спростили до рівня команд. Тетраподи — суто реципієнти мови. Розмовляти з ними — суворо не рекомендується! За непотрібністю ліквідовано газету “Вселенська Правда”. Радіо і телебачення переходять на “командний” режим. Тим, хто залишається на стадії “öсобина”, — не хвилюватися! У найближчі кілька діб ви також отримаєте абсолютну свободу. Загальнонаціональна облава не становить ніякої загрози для вас. Дотримуйтесь спокою і не виходьте під час рейдів на вулицю, — інтерактивне крісло ньÜзруму періодично хитало Давида. — В інший час пересувайтеся суто від будинку до стоянки вантажівок. Вони доставлять вас на роботу / з роботи. Не забувайте реєструватися на сайті стражів правопорядку для отримання “вільного номера” щоразу перед виходом. Виходити частіше за один раз на тиждень не рекомендується. Всіх працівників, змушених затриматися на стадії “öсобина”, роботодавці зобов’язані забезпечувати сухпайком. У разі невиконання цього обов’язку не варто скаржитися. Значить, грошей на цьому етапі немає. Просто тримайтеся! Залишилося недовго. Всього доброго, гарного настрою і здоров’я вам! Хай живе Великий Вождь! Хай живе Üмперія! Über!» — нарешті закінчився рухомий рядок. За кілька секунд його пустили знову.

На Екрані в прямому ефірі зелені чоловічки скручують схудле голе тіло жіночої статі, що верещить від болю. Його з легкістю закидають до автозака. Камуфляжні робопси кидаються вперед на пошуки інших прямоходячих.

Давид подивився на статус обов’язкового поглинання новинного продукту — перегляд зараховано. Вибігши з ньÜзруму, він перевірив радіо. Üмперська Хвиля циклічно плювалася командами:

— Поклонятися! Обожнювати! Працювати! Боятися! Виконувати! Поклонятися! Обожнювати! Працювати! Боятися! Виконувати! Поклонятися! Обожнювати! Працювати! Боятися! Виконувати! Поклонятися! Обожнювати! Працювати! Боятися! Виконувати! Поклонятися! Обожнювати! Працювати! Боятися! Викон…

Трансляція облави закінчилася глибоко за північ оголошенням про повторний, запланований на післязавтра рейд. Давид попрощався з Дамблдором. Почуття тривоги упереміш з болем від розставання з найближчим другом змусило Давида ще на кілька секунд затриматися біля дверей.

— До зустрічі, Дамбле! Ми впораємося, — він вийшов з квартири.

Біля виходу з під’їзду серед колясок та велосипедів стояв його власний. «Вибач, що не торкався тебе сто років, — Давид витер пил з сидіння. — Час