Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Діва Млинища 📚 - Українською

Читати книгу - "Діва Млинища"

397
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Діва Млинища" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 102
Перейти на сторінку:
Їдь, Сашуню.

— Я ж полюбив не твої плаття…

— Я з них вже вислизнула. Коли ти поїдеш, просто спалю їх. Сенсу тобі лишатися нема чого…

Розумна «червона гідра». Чи нещасна? Чи розумна, нещасна і… і щаслива?

Коли прийшов до школи, своєї колишньої школи, влаштовуватися на роботу, директор сказав:

— У нас буде ще одна нова вчителька. Втім, ви її знаєте. Ваша колишня однокласниця…

І поглянув дивно, мовби вивчаюче й заохочуюче воднораз.

Чого б то…

— Однокласниця? — у нього затерп голос.

— Так. Олена Миколаївна.

— Що-о…

Солодка хвиля радості залила його.

Видихнув:

— Не може бути…

— Чому не може? Олена Миколаївна вже давно казала, що хоче повернутися в рідне село. А тут якраз Ірина Петрівна разом з чоловіком виїжджає на свою Київщину. Теж у те село, звідки родом. Гадаю, ми отримаємо гарного філолога. У неї, правда, як і у вас, сімейні проблеми…

— Проблеми…

— Вона розлучилася з чоловіком…

— Он як…

Тепер він уже не вигукнув — прошептав.

І подумав давнє. Прочитане колись. Здається, в Гончара: «Доля… У справедливих армій доля завжди прекрасна…»

До чого тут армії, до чого Гончар, якщо Оленка буде також учителювати в Загорянах! Чи таки… доля… їхня доля, від якої вони намагалися втекти… він намагався…

Як він боявся, прагнув і боявся їхньої зустрічі…

А вийшло просто…

Іронічне:

— О, в нас ще один новий вчитель… Може, познайомимося? Мене звати Олена Миколаївна.

— О… Олександр Васильович…

Чи розуміли ті, хто був у той момент у вчительській, що він почував…

Були кілька місяців показного відчуження. Мовби вони тільки справді вперше зустрілися і познайомилися. А потім те зимове надвечір’я, коли він простував засніженою вулицею за нею, ступав у її кроки в снігу. Коли вона спинилася біля хвіртки. Коли він підійшов, поволі наблизився, повернула голову. Дивилася примружено, мов крізь нього…

— Оленко… Може, ти простиш…

— Ти вже… набігався…

Він силувано всміхнувся… Намагався всміхнутися.

— Від тебе ж не втечеш…

— А я тебе вже не люблю.

— Навіщо ти так…

— А як треба? Так, як ти зробив?

— Прости.

Він кинувся і схопив її в обійми.

— Пусти…

— Ніколи.

Вони прожили разом майже сорок років. Двоє доньок і син. Син був третім, Олена народила, бо він хотів сина. Збудували хату. Він хотів на Млинищі, коло родичів, та Оленка — давай тут на краю села, якраз посередині між річкою й озером. Навіть ходила й кроками вимірювала відстань. Щоб однаково до річки й озера. У відповідь на його підсміювання: «Ти ще раз переміряй, може, на крок-два помилилася» сказала:

— Не смійся. Я шукаю рівновагу.

— Рівновагу між чим? Чи для кого?

— Для щастя. Нашого щастя.

Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя — це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося — рак спинного мозку.

«Навіщо?!» — скільки б не кричав — уголос чи безмовно — не допоможе.

— Добре, що ти не морочився біля мене, — останні її слова.

А вони питають, чого він п’є…

Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…

«Якби я був філософом — написав би трактат про самогонку, — останнє, що думає, — голова вже лежить на столі. — Написав би… трак… тат…»

Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…

Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.

«Хіба я зачинив їх? — подумав. — І чого я лежу на ліжку?»

Пригадав — заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…

— Та зайдіть нарешті, — насилу повернув сухого важкого язика. — Скільки можна стукати…

Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав — його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.

Вона й спитала:

— Не впізнаєш, Сашуню?

Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.

Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.

— Ві… Віола?

Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.

— Впізнав?

— Як ти знайшла мене?

Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?

— Ось, пані Люда, — сказала Віола. — Їй дякуй, або лай…

— Вставай-но, вмийся, побрийся, — наказала Люда. — Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то — гостя все ж….

Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.

«Вітер стих, — подумав Олександр. — А який був той вчорашній вітрисько…»

Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.

Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув — біля вогню, що мовби його облизував, — йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…

«Вітер… Вчорашній вітер», — подумав.

— Певно, наробив лиха вітрисько, — сказав до жінок.

— Ага. У моїх сусідів шифер позривав, — сказала Людмила. — І дерева по вулицях та садках валяються поламані. Ти, мабуть, й не чув, як була буря…

— Звечора чув, а потім — ні…

За столом він довідається — Віолетта так і прожила все життя у Вільшанах, у тому гуртожитку, дві кімнати якого разом з кухонькою переобладнали їй під квартиру. Прожила сама, вже коли було під сорок — всиновила сина передчасно померлої колеги-вчительки, матері-одиначки. Син тепер в столиці, бізнесмен, кликав до себе, та їй уже не під силу щось міняти.

«Чому ти поїхала й привезла Віолу?» — крутилося в голові запитання до Люди, він казав щось інше, а запитання мовби заштовхував у якийсь закуток свідомості.

Доки не зрозумів — його й не треба задавати. Здогадався — Людмила поїхала тому, що якось довідалася про існування Віолетти. Чомусь якось… Знала

1 ... 87 88 89 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діва Млинища», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діва Млинища"