Читати книгу - "Діва Млинища"

«Мене от-от прониже блискавка, — раптом подумав. — Я, здається, нарешті зрозумів, бевзь такий, що мене кохали три жінки. Три таких різні справжні жінки…»

Він пригадав шкільні роки. Пригадав, як часом Люда нав’язувалася до них, двох нерозлучних, щоб іти зі школи додому. Як просила допомогти розв’язати задачку чи пояснити тему з історії… Він відмахувався, як від набридливої мухи. Підсміювався, бо… Бо поруч була Оленка… Потім, втікаючи од того, що наче стало звичкою, захопився Віолою… Кохала й Люда…

Він подумав: «Навіщо?»

І спинив думку. У кого він запитує? У себе, у Бога? Сподівається, що Люда почує його думки? Справді — навіщо?

Тут прийшла й інша думка: «Чи справді Віола була незнайома з Оленкою?»

Може, вони змовилися… Про що…

— Тобі полегшало після вчорашнього, Шуро? — запитала Люда.

— Вже. А коли ж Віола приїхала?

— Вчора ввечері. У мене й заночувала. Вітер завадив до тебе піти. Двоє бабів тоже посиділи. Навіть щось мугикали. Під той вчорашній вітрисько.

— А я то сам жлуктив…

— Ти один раз в житті тільки й ніс мого портфеля, — раптом сказала Людмила. — Оленці щодень, а мені тико раз. У п’ятому класі. Точно, портфель ніс. Оленка тоді грипувала, а ти зі мною йшов додому.

Вона умовкла. Олександр подумав — не пригадує того проводжання.

— Я тобі носив, і коли втрьох йшли зі школи…

— Так то коли втрьох…

Настала довга тягуча пауза і він мусив її перебити.

— Дівчата, — сказав. — Дівчата, який сьогодні день?

— Середа, — відповіла Люда. — Середа — середина тижня. Направду, який вітрисько був учора. Я думала, шифер на хаті позриває. Добре було Сашкові, він, певно, нічого не чув.

— Я прислухався до ваших кроків, — сказав Олександр. — Десь же ви йшли до мене. Крізь вітер.

— Як завше, у тебе хахоньки, — сказала Люда. — Али тепер тобі Віола не дасть загнутися. Мовчіть, Віолетто Софронівно… Мовчіть обоє. Оленку не повернеш, а люди мусять бути разом. Пам’ятаєш, Сашко, нам учитель розказував казку, як якийсь чоловік, ну десь там в Гамериці, чи що, вдень із свічкою шукав…

— Не в Америці, а в Греції, — сказав Олександр. — У Древній Греції. То був філософ Діоген, який жив у бочці. І то не казка, а правда.

— Во, він завше був такий грамотний, усе знав, — Людмила промовила ніби й іронічно, і в той же час із гордістю.

— Якби ж то все… Мабуть, іноді ліпше бути Діогеном, що жив у бочці…

Олександр потягнувся до огірка.

Віола… Що робити з Віолою…

— Дехто у нас не в бочці, у блєшці живе, — зітхнула Людмила.

— Прошу без натяків, — сказав Олександр. — А Віола Софронівна мусить у мене погостювати… Тут робота для неї знайдеться.

Віола слабко, з сумом:

— У мене там уроки, у Вільшанах…

— Досі вчителюєш?

— У Вільшанах завше бракувало вчителів, — сказала Віола. — Зараз, правда, учнів ще поменшало, от-от школу закриють… Я на день відпросилася.

Олександр раптом подумав, що він, по суті, дуже щаслива людина. Тільки не зміг зробити щасливою Віолетту. І Людмилу. Бо кохав насправді Оленку. І раптом інша думка, інша згадка обпекла — а що, як тоді, колись, Віола насправді не зрадила його, що, як вона вигадала цю зраду, бо знала, що в нього є та, яку він кохає, і мовби підштовхувала, повертала до неї? Такі божевільні, як Віола, здатні на все…

ІV

Мапа

25. Загадка мапи

Син умовив нарешті Їгона дати дозвіл на знесення його старої хати. Тепер у селі рідко хто називав хату по-старовинному — дома, а кімнату в домі — хата. Хата, то й хата. «Дому забрала солома», — казали. Була хата в Їгона хтозна колишня, як на Млинищі мовили, — шевченківська. Ніби й стара-престара, а ще міцна, постояла б, так вважав Їгон. У паспорті в нього було записано Євгеній, та по-сільському звали Їгоном. Хата то й хата, Їгон то й Їгон.

Син, Гандрій, вчепився: Віталику пора женитися, вже дівку собі напитав у Любовні, ну, дівчина не з міста, а з села за містом, у приймаки він категорично «нє», до нас не приведеш, хіба тимчасово, бо ж Ростик живе, скоро друга дитина намічається, то тре Віталику свою хату ставити. Коло нашої місце не вельми, а нащо десь місця шукати, як оно у вас — ліпше не придумаєш.

— То хай приходять і живуть, — сказав Їгон. — Хіба я бороню? Місця всім хватить. Хата просторна.

— Просторна… Не смішіть, тату. То для вас просторна. А для молодих то — на курячих лапках. Мо’ колись і вважалася мало ни куркульською, а типер пора їй на злом. Скілько вона стоїть?

— Та Бог його відає. Бабуся казали, що їхній прапрадід ще за царя Миколая, тико ни того, що большевики вбили, а давнішого, цюю хату в якоїсь баби, переказували, викупив, як з войска царського вернувся. Ну, покійний дід мій Остап ще неї, казали, перекривав, пуд бляхою хата вийшла, як дзвін, а потом черепицею перекрили, то й стоїть.

— Во-во… Точно за царя, тико не Миколая вашого, а за царя Гороха поставлена, як було людей троха. Все, тату, переберетеся до нас, а хочте — тут лишайтеся, тико в новій хаті. Сорудимо внукові вашому таку, що направду буде — як дзвін.

Їгон зрозумів, що пора здаватися. Ще як покійна жінка жива була, то опирався, і як чужі люди просили продати… типерка хай вже ламають.

Пропозицію — доки побудують нову хату, пожити в Андрія чи в дочки Ніни — відкинув. Поживе в літній кухоньці, яку літ двадцять, як поставив на подвір’ї. Як баба ще Пріська жила, закомандувала — хочу, як у людей, літню кухню, от і поставив. Там є і грубка, і стіл, і ліжко. А тоді вже й перебереться до новеї доми, куди має привести Віталик свою дівку. Ци то вже жінку.

Як ту хату розбирали, то й знайшли під кроквою, де кроква зі стелею сходиться, якийсь мішечок, наполовину струхлявілий, туди засунутий.

Віталик, внук Їгонів, і гукнув:

— Тримайте, діду, ваш скарб. Думав, червінці які царські, тільки ж легкий мішечок.