Читати книгу - "Сонячний Птах"

Я намагався заховатись. Я обрав архіви за своє святилище й не виходив звідти, щоб уникати будь-якого контакту як із Саллі, так і з Лореном. Щоправда, я мусив приходити кожного вечора на обід і брати участь у жартах та дискусіях, намагаючись не помічати приватних інтимних обмінів поглядами між Лореном і Саллі, аж поки мені випадала нагода розважливо розлучитися з ними.

Двічі Лорен підходив до мене.

– З тобою щось негаразд, Бене.

– Ні, Лорене, ні. Присягаюся тобі. Ти помиляєшся.

І я втікав у тишу архівів.

Там я мав спокійну компанію Рала й фізичну працю каталогізації, фотографування та пакування глечиків, а крім того я знайшов ще одну розвагу. Ця печера, запечатана майже на дві тисячі років, була стерильною, позбавленою життя в будь-якій його формі, коли ми вперше відкрили її. Але тепер вона утворювала власну екосистему: спочатку тут оселилися мініатюрні мухи, потім піщані блохи, мурахи, павуки й нарешті маленькі коричневі ящірки породи гекон. Я почав знімати фільм про цю колонізацію архівів.

Протягом багатьох годин на день я сидів з фотоапаратом, наготовленим і налаштованим, чекаючи, коли мені пощастить зняти близький знімок широким планом мухи або комахи, й саме в такий спосіб я зробив останнє велике відкриття в Місячному місті.

Я пройшов сам-один у найдальший закутень архівів, затулений стіною, на якій був вигравіюваний образ сонця. Одна з ящірок гекон пробігла вниз по стіні й через кам’яну підлогу. На тому місці, де лежала велика бойова сокира, коли ми вперше її знайшли, ящірка зупинилася. Вона стояла в напруженій позі, м’яка шкіра в неї на горлі пульсувала, а маленькі чорні намистинки очей зблискувади сподіванням. Тоді я помітив комаху, на яку вона чатувала. Білий метелик спокійно сидів на образі сонця з розгорнутими крильми.

Я швидко дістав фотоапарат і налаштував лампу-спалах та експозицію. Хотів сфотографувати ящірку в ту мить, коли вона вбиває свою жертву. Повільно пересів у позу, з якої міг навести різкість на комаху, і чекав, поки ящірка наближалася до метелика кількома швидкими ривками. За двадцять дюймів від метелика вона знову зупинилася й, здавалося, готувалася до останнього нападу. Я чекав, стримуючи подих, тримаючи палець на кнопці. Ящірка стрибнула вперед, і я натиснув на лампу-спалах.

Ящірка застигла, тримаючи тіло метелика затиснутим у своїй пащі. Потім обернулася й головою вниз стрибнула на підлогу. Коли вона добігла до кута, який утворювали стіна й підлога, то зникла, а я засміявся, що вона так по-дурному злякалася мене.

Я змотав плівку, зняв із фотоапарата лампу-спалах, поклав його у футляр і наготувався завершити свою роботу, коли раптом мені дещо спало на думку. Я знову підійшов до останньої стіни в печері, до того місця, де зникла ящірка, й зупинився, щоб пильно оглянути підлогу й стіну. І стіна, й підлога здавалися непроникними, і я не міг знайти ані дірочки, ані тріщинки, куди могла б заховатися ящірка. Заінтригований зникненням ящірки, я пішов і зняв одну з великих дугових ламп з кабелю, поставивши її так, щоб промені від неї повністю освітлювали стіну.

Потім на руках і колінах я поповз попід стіною. Почув, як моє серце застугоніло, наче військовий барабан, кров зашуміла й загуділа в очах, відчув її теплоту на щоках. Моя рука тремтіла, коли я намацував складаний ножик, і я мало не зламав ніготь на великому пальці, коли відкривав лезо.

Я тицяв лезом у ледь помітну лінію розділу, що відокремлювала стіну від підлоги. Лезо мого ножа просковзнуло в щілину на повну довжину.

Я з розгону підвівся й пильно подивився попід стіною, побачивши, як образ сонця відкидав дивні тіні у світлі дугової лампи.

– Можливо, – прошепотів я сам до себе, – мені лише здалося…

І тоді я почав плазувати під образом Ваала, так ніби був одним із його шанувальників. Я розпачливо обмацував тріщину, пропихаючи в неї лезо ножа понад підлогою, аж поки воно раптом обернулося на дев’яносто градусів і ковзнуло вгору по стіні. Тут щілина була потаємно з’єднана, сполучена й обернута сама на себе. Хитрість, із якою було з’єднано цей стик, переконала мене в тому, що за ним ховається щось важливе. Майстерність виготовлення цієї ділянки стіни була далекою від грубих стиків між плитами стелі, крізь які просочилося так багато пилюки.

Тепер я підхопився на ноги й занепокоєно походжав туди й сюди перед непроникною суцільною стіною. Я знову ожив після повернення до Місячного міста. Моя шкіра бриніла, моя хода стала пружною, і я радше підстрибував, ніж ходив, пальці мої стискалися в кулаки й розтискалися, а мій мозок клекотів від збудження.

«Лорен, – несподівано подумав я. – Він має бути тут».

Я майже бігцем кинувся до виходу з архівів, а потім завернув у тунель і вибіг із печери. У дерев’яній сторожці на вході до тунелю один із охоронців сидів, розкинувшись на стільці, поклавши ноги в чоботях на стіл. Комір його синьої уніформи був розстебнутий, кашкет збитий набакир. На стіні позад нього висів збройний пояс, із кобури стримів пістолет. Він підвів голову від вестерна в м’якій палітурці, де було намальоване брутальне обличчя з носом, схожим на дзьоб, і холодними хижими очима.

– Вітаю вас, док. Ви дуже квапитеся?

– Болс, ви не змогли б покликати до мене містера Стервесанта? Скажіть йому, щоб прийшов негайно.

Я стояв навколішки перед образом сонця, коли прийшов Лорен.

– Ло, підійди-но сюди. Я хочу щось тобі показати.

– Привіт, Бене! – засміявся Лорен, і мені здалося, що його обличчя виражає приємну полегкість. – Це вперше за два тижні я побачив, щоб ти усміхнувся. Боже, я був стривожений за тебе. – Він плеснув мене по плечі, все ще сміючись. – Тепер ти більше схожий на старого Бена.

– Ло, поглянь на ось це.

І він став навколішки поруч мене.

Через десять хвилин він уже не усміхався, його обличчя було холодне й напружене. Він дивився на стіну своїми світло-синіми очима з таким виразом, ніби був спроможний бачити крізь тверду скелю.

– Ло… – почав я, але він закликав мене до мовчанки владним жестом.

Він не відривав погляду від стіни, й тепер мені здалося, він дослухається до голосу, який я був неспроможний чути. Я дивився на це холодне богоподібне обличчя з несподіваним відчуттям майже забобонного жаху. Дивна інтуїція підказувала мені: незабаром станеться щось надприродне.

Дуже повільно, крок за кроком, Лорен наблизився до образу сонця. Він простяг руку вперед і притулив її в центрі великого диска. Його пальці були розчепірені, повторюючи форму зображення. Він почав