Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Подальші відомости про свого батька на початку 1990-их подавала дочка письменника, яка разом з матір’ю виїхала до Америки. «Розстріляно Костя Буревія 16 грудня 1934 року, — значила вона в листі до автора сих рядків. — Після убивства Кірова розстріляли 28 українців. Серед них Влизько, Косинка і Фальківський. Все, що мало підпис Костя Буревія, було вилучено з бібліотек, папери — конфісковано. Реабілітації Буревія не було ніколи. Драч помилився».

При цьому малась на увазі помилка у статті про Костя Буревія в 1-му томі «Української літературної енциклопедії», написаної І. Драчем по гарячих «незалежних» слідах. Річ у тому, що ані мажорних нот сумна пісня нашої культури не знала ніколи, ані справжніх облич жадного із своїх катів. Усі знищувачі були виправдані, а знищені отримали удавану «реабілітацію» від уряду. У кращому випадку такі окозамилювальні заходи донині залишаються єдиною відповіддю всім родинам загиблих і, зокрема, тим, хто у далекому зарубіжжі високо тримав бойові українські прапори, під якими загинув свого часу Кость Буревій.

Останній з «Нової Ґенерації»

Разве мог предположить,

Что придется долго жить?

А. Межиров

…У Франції, як знати, існує «Асоціяція за право гідно померти». Але це у Франції, там тепло! І літературних джентлменів удачі там шанують ще за життя. Натомість український літератор зазвичай позбавлений права на гідній відхід. Згадаймо, як безсоромно, на «державному» рівні й масштабі, за всі часи спекулювали на смерти В. Симоненка, Л. Кисельова, В. Стуса…

Випадок Володимира Гаряїва, який тихо відійшов у вічність у липні 1997-го року, не такий гучний. Рутинний, мовити б, випадок. Камерний. Але від того не менш страшний.

Володимир Гаряїв та Ніна Супруненко. Харків, 1994 рік

Він пішов з життя на 83-му році життя — колишній член леґендарного футуристичного гурту «Нова Ґенерація» (1927—1930), поет і філософ, сучасник М. Хвильового, поплічник М. Семенка. Малопомітний діяч на пізнішому терені занедбаної української літератури.

Мовчазна присутність Гаряїва на всіх мистецьких імпрезах, конференціях і фестивалях «незалежного» часу була потрібна Харкову, як лякмусовий папірець на справжність його літературних ігор періоду 1990-их років, як ґарант на тяглість культурної традиції Семенкового футуризму аж до гурту «Червона Фіра» С. Жадана включно.

В. Гаряїв не дотягнув лише кілька місяців до реалізації найголовнішого проекту свого життя — видання філософської поеми-трактату «Метафізичний реквієм», ілюстрованої харківським художником В. Бондарем, яку творив, починаючи від 1932-го року. Творив, правив і переховував шістдесят років поспіль: впродовж колективізації й терору, репресій та численних «перегинів на місцях», «відлиг», «застоїв» і «перебудов». Навіть уже в часі «незалежности» — продовжував писати: малознаний поет, невизнаний філософ, незнищенний свого часу infant terrible жорстокої епохи, що знав у в обличчя справжніх катів Загірньої комуни.

Портрет В. Гаряїва. Художник В. Бондар. 1999 рік

Наприкінці 1932-го року Гаряїв показував «Метафізичний реквієм» своєму вчителю Михайлю Семенку, і той звернувся до майбутнього голови СПУ Івана Кулика з проханням допомогти видрукувати твір. Але той вимагав радикальної переробки поеми, вказуючи на її «надмірний натуралізм» і «несумісну з нашим часом розгубленість». Тоді Гаряїв звернувся до самого Павла Тичини, якому твір сподобався, він навіть обіцяв надрукувати уривок з поеми в журналі «Червоний Шлях», але далі обіцянок справа не пішла. Трохи згодом цей уривок спробували видрукувати у збірнику молодих харківських поетів Ігор Муратов та Іван Каляник, але цього разу пильна цензура так само не допустила його до друку. Після масових репресій 1937-го року в письменницькому середовищі автор узагалі кинув мріяти про будь-яку можливість опублікувати свою поему. Нарешті, вже після XX-го з’їзду КПРС, а також після першої хвилі реабілітацій 1956-го року, Гаряїв, укотре доповнивши твір новими фрагментами-розмислами щодо мінливої дійсности, спробував ще раз подати його до друку. Але, під час виступу 1960-го року на республіканській філософській конференції, письменник несподівано був звинувачений у ревізіонізмі. У своєму відгуку з трибуни він заявив, що, виголошуючи тезу про те, як «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», лише цитує «Маніфест Комуністичної партії», тож у відхиленні від марксизму звинувачують не його, але автора «Маніфесту». Себто самого Карла Маркса. Звісно, що такого трюїзму партійне начальство Гаряїву не подарувало. Почались переслідування, провокації, про будь-який друк можна було забути.

Таким чином, поема В. Гаряїва «Метафізичний реквієм» не видана по сьогоднішній день. Автор збирався опублікувати її на початку 1990-их років в «Українському Засіві», якщо редактор спершу подасть матеріял на захист М. Семенка. Захист відбувся, поему обережний філософ до друку в журналі так і не подав.

Наймолодший з учасників «Нової Ґенерації», В. Гаряїв, здається, до самого кінця лишався вірний ідеалам свого навчителя Михайля Семенка. Захищав цього славного «футуроруба в лісах української літератури» як за його життя, так і по смерти. Для спростування діяспорного відгуку О. Буревій (яка опублікувала спогад «Про дружбу Стріхи з Семенком» в «Українському Засіві», який натоді редаґував автор сих рядків) влаштував цілу кампанію із залученням дочки поета-футуриста, зацілілих друзів-сучасників, підбурених «нащадків» з «Червоної Фіри». Мовляв, Семенко не бив свою Ужвійку, як ідеться в спогаді…

Завжди підтягнутий, коректний і ґалянтний, при обов’язковій краватці й білому комірці, він — викладач філософії! — ані на мить не втрачав почуття гідности, але не вищости. Здається, до останнього змагав за життя, перейнявшись несподіваною можливістю нарешті видати свій «Метафізичний реквієм», узгоджуючи моменти оформлення з В. Бондарем, мало не щодня буваючи у нього в майстерні у харківському Літературному музеї.

Того спекотного літа 1997-го року він бігав по численних офіційних установах у справі святкування 70-річчя «Нової Ґенерації». Ішлося «усього лише» про ювілейний потяг, який мчав би країною, а поети у ньому пили б вино й гомоніли за літературу. Редаґував свіжоспечені вірші Сергія Жадана. Тягав літературним Харковом зайшлого і похмільного Юрка Андруховича. Затято сперечався з невгнутим автором цих рядків з приводу якогось там вислову у Ж. Дерідди. Словом, був поміж нас і одним з нас.

Загалом у В. Гаряїва, як невтомного організатора й учасника літературного життя в Харкові 1990-их років, хрещеного батька футуристичного гурту «Червона Фіра» (С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук), найголовнішим було смертельно конкретне — якість життя, що з далеких двадцятих чітко концентрувалося у нормі «неможливе».