Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

на свого скрипаля.

Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.

— А я би назвала цю картину не так, — посміхнулась загадково.

— А як? — поцікавилась мамка.

— Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській мові».

— Можливо… цікаво… — згодилась мамка, — я подумаю…

— А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про материнську мову?..

— Не смію вам перечити, — згодилась мамка.

І тут циганка, ставши перед картиною, наче перед іконою, почала тихим, печальним голосом старовинну пісню волохів про материнську мову. І були у тій печальній, древній пісні приблизно такі слова:

Дозволь мені, Господи, У древньому місті Печалитись на материнській мові, А потім тихо поплакати теж на материнській мові. І коли я побачу того, хто роздмухує вогонь у серці Із попелу дивно погаслих вогнищ, Дозволь, великий Господи, Знову шалено закохатись у нього. Але тільки — на материнській мові! І сумувати, і радіти, і шаліти в обіймах коханого, Але тільки — на материнській мові! І коли коханий відчує поклик далини і покине мене, І тоді дозволь мені, Господи, Страждати, мучитись і каратись, Але тільки — на материнській мові! І коли я вже сама Покидатиму древнє місто І йтиму до воріт Вічності, Дозволь мені, Господи, Востаннє посміхнутись живим. Але посміхнутись — на материнській мові. І коли я постану на колінах Перед поглядом Твоїм, І спитаєш, Господи: «Із яких ти країв, Душе грішна?» Моя Душа мовчатиме слухняно. Але ти все зрозумієш, Великий Господи, Бо Душа моя мовчатиме На материнській мові!

Тут циганка на подив легко піднялась із землі, підійшла зовсім близько до мамки і таємниче мовила:

— Коли ми станемо перед Всевишнім, він із кожним із нас заговорить на нашій материнській мові. І якщо людина забула материнську мову, то ані Господь нас не зрозуміє, ані ми не зрозуміємо Господа.

Циганка умовкла, а відтак запитала:

— А ти, дитино, чи ти зрозуміла ту пісню, яку я співала?

— … Я багато мов розумію, але тої… вашої, на якій ви співали, я не знаю! Але головне, я все зрозуміла… я все до кожної буковки зрозуміла, про що ви співали! — відповіли збентежено мамка.

— Слава Всевишньому! — підняла догори очі волошка. — Я і справді потрапила у те місто, куди вели мене звізди!

Потім циганка зняла із плечей полотняну торбу, вийняла невеличку квітчасту хустинку і, простягнувши матері, мовила:

— Це пісня на мові мого давнього-давнього народу. Але мій народ рознесло по світу і він розгубився між далекими землями, як піщинки у безмежній пустелі. Але сказано: доки живе хоч одна людина, у якій мова її народу, доти живе і сам народ… Народ, який втрачає свою материнську мову на землі, позбавляється і місця в Царстві Небесному.

— Але причім тут я? — боязко відсторонилась від дарунку волошки мамка.

— Я остання у цьому світі, хто пам’ятає мову мого древнього народу. Але відтепер буде ще одна жива душа, яка розуміє і пам’ятатиме пісню на материнській мові мого народу! — радісно і щасливо промовила. — Візьми цю хустку і, коли тобі буде важко, розгорни її — межи квітами лежать кілька слів. Вони тепер сплять,