Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

І ось тут насампочатку Латоричного двору почувся гамір, сміх, аплодисменти.

Циганка з якимось філософським цинізмом глянула туди і мовила:

— Пам’ятай ще одне, дитино: тобі суджено говорити з небесами. А тих, хто спілкується з небесами, ніколи не зрозуміють на землі!

При цих словах древня волошка якось дуже весело, юно усміхнулась, обернулась, зробила кілька кроків до виходу на центральну площу і раптом на очах у мамки яскраво спалахнула і розтанула у повітрі.

А гамір і юрба помалу наближались. Розпочалась друга важлива частина свята ярмарку — церемонія вручення нагород за ліпші роботи народних майстрів і художників.

Очолював комісію, в яку, до речі, входила і наша агрономка Катерина, начальник райвідділу культури Андрій Гардубей на прізвисько Пуцлик. Андрій був родом із Росвигова — тоді ще передмістя Мукачева. За мадярів рахувався у комуністах, сидів у підпіллі. А коли прийшли руські освободителі, всіх підпільників витягли на світ божий і добровільно, під автоматними дулами, кинули на штурм Дуклі.

тут бідного Андрія в одному із боїв сильно шарахнуло і контузило в голову. Після лікування він вернувся додому не те, що геть дурний, але й не від світу цього — сильно заїкався і повністю перейшов на російську мову. В районі не довго мучили мізки, куди відправити заслуженого ветерана партії. Це ж одна з найяскравіших наших національних рис — призначати керувати культурою контужених, алкоголіків, осіб із фізичними і психічними вадами, а то й загалом деградованих.

Отож Пуцлик вже кілька років поспіль очолював мукачівську культуру і, як свідчили безугавні перевірки і гульки по селах, — небезуспішно. Ось і тепер Пуцлик дуже похвалив картину, на якій красувалися великолучківські кукурудзівники. Вельми до душі припало йому полотно із зняцівськими механізаторами, новодавидківськими городниками… Кожному із творців шедеврів сільськогосподарського мистецтва Пуцлик вручив грамоти, сто рублів премії і особисто з кожним автором випив погарчик вина. Та найбільше враження на Пуцлика, а отже і комісію, справив портрет передової свинарки Закарпаття Анці Мишки.

— Воть-воть, єто єсть на-на-на-нашая партєйная ку-ку-ку-культура! — аж захлинався од захоплення Пуцлик. — Воть… в-о-о-оть с та-та-такімі женщінами ми на-на-насмерть угробімо амім-меріцький імпе-пе-рілізм, овйос єго в ф-ф-феню! — натужно мовив Пуцлик, раз у раз лапаючи за цицьки портретну свинарку.

Та, бачилося, ще дужче почервоніла на полотні, а свиноматки, горді за свою господиню, ще вище підняли роздобрілі писки. За цей шедевр мистецтва передового свинарства молодому художнику, який відтак досягне при совєтській владі високих звань і нагород, було презентовано аж двісті рублів і випито не по погарчику, а по півлітровому горнятові вина.

Нарешті черга дійшла і до мамчиних полотен:

— А це, шановні товариші, і є те маленьке, але прекрасне диво, яке я вам обіцяла, — підлетіла до мамки із гурту комісії Катерина.

І простягла руку до картин — мовляв, дивіться на диво!

І тут направду сталося диво. Та фантасмагорія, що панувала на полотнах моєї мамки, блякла із тими дивовижними перетвореннями, що починалися на Латоричному дворі. Глянувши на «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері», начальник культури Пуцлик враз отетерів. Певно від несподіванки, він увібгав голову у шию, а шию у плечі.

Далі широко розставив ноги, очі йому самі по собі вилізли із орбіт і почали наливатись кров’ю. Із веселого, розпареного вином чоловіка Пуцлик миттю перетворився у шаленого колгозного бика. Більше того, бугай із кожною хвилиною лютів і все страшніше фиркав ніздрями.

Мамці здалося, що, налякані гнівом районного начальника, передові грудасті доярки на картині, що стояла неподалік, раптом принишкли, зблідли і почали ховати свої пишні цицьки глибоко у пазухи. А далі схопили за налигачі породисті корови, злізли з картин і почали шалено тікати на молочну ферму свого колгозу.

Між тим із писка Пуцлика почали спалахувати, тріскаючи, блискавки і лускати страшні громи.

Аби не втомлювати очі читача заїканням Пуцлика, я намагатимусь передати його гнів більш-менш бездефектно, бо і я сам стану заїкою. Проте не порушуватиму право начальника висловлюватися російською, яка відкрилась Пуцлику після контузії на Дуклі. Отже, Пуцлик, блимаючи червоними очима і пихтячи ніздрями, гаркнув на агрономку:

— Катеріна Остаповна, овйос єго у феню, што єто за размазня? — тикнув Пуцлик на «Закоханого скрипаля». — Какой-то сумашедший алкаш напілся і рвйот на скріпке струни, устрашая нас кровью, овйос єго у феню!

Вислів «овйос єго у феню» був найсмачнішою родзинкою у мові Пуцлика.

— Товаришу Гардубею, хіба ви не зрозуміли, що це символ… поезія! — пробувала заперечити ошелешена Катерина.

— В гробу я відєл єту поезію, овйос єго у феню! Єто фашісткая пропаганда! — рявкнув Пуцлик.

Почувши вигук «фашистська пропаганда», веселі зняцівські механізатори враз притихли на картині «Трактористи», хутко позлітали із тракторів і почали тікати полем подалі від гріха.

— А вот єта женщіна, овйос єйо в феню, — обурювався далі Пуцлик. — Смотрітє, солнце єщо високо, а она уже бєжіт по стєрнє дамой, вместо того, штобі пшенічниє колоскі пособірать, овйос єйо в феню!

Почувши, що мамчина героїня, не дочекавшись закінчення робочого дня, тікає із роботи, великолучківські кукурудзівники на картині «Радість вільної праці» похопилися і швидко-швидко почали сапати кукурудзу.

— А вот, овйос єйо у феню, што у нєйо на руках?! Рібльонок!