Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

І тут поряд зі мною м’яко гальмонула «Волга» з шахівницею на дверцятах і з неї визирнув молодий водій:

- Салют, командире! Не пізнаєте? Я з Дарниці. Ви ще нам не дали революцію зробити, пам’ятаєте? Сідайте, підвезу.

Я не відмовився. Тим більше, що кортіло дізнатися, чим мої революційні ідеї окошилися трудящому люду. Сів і одразу про це запитав у водія.

- Не хвилюйтеся, нічим не окошилися. Ваша правда - якщо гурту триматися і не піддаватися на провокації, то… болт нас візьмеш!

Трохи помовчав і додав:

- Звісно, якби студенти бучу здійняли… чи там письменники… то з ними була б інша розмова. А ми, як не крути, пролетарі. Нам втрачати нічого, окрім власних кайданів, як один бородатий сказав. А що у вас? Зловили того, кого треба?

- Боюсь, як би він нас усіх не зловив. До того йдеться.

- Пробле-е-ема! - погодився водій, мовчки довіз мене під самі двері і відмовився брати гроші.

- Ну, спасибі за шефську допомогу.

- Не мені дякуйте, а Кирилу Євгеновичу.

Доки я стояв, мов та скеля з якогось вірша у підручнику, таксі вже виїхало з двору. Я нарешті прийшов до тями і подумав, що Старого, напевне, теж підвіз хтось зі знайомих незнайомців.

Уночі нічого не снилося. На радість мамі я вимкнувся, ледь ліг. І увімкнувся вже наступного ранку від телефонного дзвінка. То був Старий.

- Сирота, мене запрошують на Богомольця.

- Працювати?

- Тю на тебе! Поспілкуватися.

- Кадровики? Чи, не дай Боже, внутрішня безпека?

- Міністр.

- Ви йому скаржилися?

- Не маю звички.

- Тоді, може, хтось уже про побитого замполіта накапав?

- Потягли б на Орджонікідзе. А так - подзвонив помічник Міністра і сказав: «Шеф просив аби ви по змозі зайшли у зручний для вас час».

- Правда ваша, Іване Борисовичу, з такими текстами на килим не викликають. На коли домовилися?

- Сьогодні о сімнадцятій. Повернуся - подзвоню.

- Спасибі, чекатиму.

- Ти не чекай, а погуляй. Тільки не з голими руками і не там, де людей багато. Все, бувай.

Я поснідав потрійною порцією кави і без поспіху - через Ботанічний сад, повз Володимирський собор і Оперу, далі ліворуч і дворами, аби не проминути Контору, обминув майдан і Управу - і нарешті опинився під Андріївською церквою на самій горі Узвозу. Як завжди в цю пору, тут майже не було людей. Обшарпані дореволюційні і пара довоєнних будинків виглядали не занедбаними, а просто старими, а головне - тиша! Дивовижна, цілюща.

Щоправда, зцілявся я недовго. Якраз, коли минав будинок реставраційних майстерень (колишню духовну семінарію) у цоколі церкви, спершу по вухах мені ляснув звук супергучного чхання, більше схожого на постріл, але все ж тільки схожого, а потім двері розчахнулися і мене ледь не збив з ніг якийсь лисий у нарукавниках, що вилетів з дверей майстерень, підтягуючи штани. Я ледве встиг відскочити. А з відчиненого вікна другого поверху почувся крик, що відбився, здається, аж від куполів Софії:

- Або ти приносиш довідку, що ти хворий, або ти чхатимеш у мене на Берківцях! У цинковій домовині!

Лисий, не озираючись, побіг униз, на Поділ, полохаючи по дорозі численних позашлюбних нащадків булгаковського кота Бегемота, які вигрівалися на теплій бруківці. А той, що кричав із вікна, не вгавав:

- Третє поронення за рік від його чхання! Фашист! Хунвейбінська морда!

Нарешті розгніваний начальник вгамувався, тупіт ніг «фашиста хунвейбінського» розчинився десь аж за Житнім базаром, коти повернулися на вигрітий ними і сонцем брук - і на Узвозі знову стало тихо. Так тихо, що коли до мене хтось гукнув, я здригнувся.

Додік, мій приятель шкільних часів, як він себе називав, останній подільський приватник, махав мені рукою зі своєї шевської будки.

- Ти, Сирота, звісно, не прийдеш, але тебе запрошують, щоб ти знав.

- Хто і з якої оказії?

- От саме з оказії. Ми з Мілкою розписуємося.

Я не здивувався тільки тому, що давно вже втратив цю здатність. Я просто отетерів. Я швидше повірив би, що наш замполіт добровільно вийшов з партії і записався до адвентистів сьомого дня чи до ще якоїсь контрреволюційної секти, ніж у те, що найвідоміший київський сутенер Додік візьме офіційний шлюб зі своєю найкращою «ударницею» Мілкою. Ні, старі люди кажуть, що таке у Києві колись бувало. Але ще до 1917-го року, коли на Узвозі, метрів за чотириста звідси, діяв цілий квартал публічних будинків.

Від автора: щодо