Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я був уже на шляху до вершини, як колесо сповільнилося знову, і раптом побачив Лоррейн. Вона енергійно махала рукою, підкликала до себе і гукала мене на ім'я. Я потягнувся до неї — дама була переді мною наче на долоні. Я хотів її, хотів їй допомогти. Та колесо понесло мене далі, й вона загубилася з виду.

— Корвіне!..

Я не звертав уваги на крики Лоррейн, бо дістався майже до верху. Крик пролунав удруге, та я вже згрупувавсь усім тілом, готуючись стрибнути вгору. Якщо це бісове колесо не зупиниться там, де хочу, то доведеться стримувати його самому, попри ризик зірватись і розбитися на смерть. І я приготувався до стрибка. Колесо клацнуло ще...

— Корвіне!..

Колесо віддалилося, потім поближчало, тоді почало танути у повітрі... Переді мною знову крутилося млинове колесо, а у вухах бринів звук мого імені, то виринаючи, то потопаючи, змішуючись із плюскотом води та розчиняючись у ньому.

Я протер очі, пригладив волосся, і коли робив це, мені на плечі впало кілька кульбабок та хтось неголосно захихотів у мене за спиною.

Мерщій обернувшись, відразу ж побачив її.

Вона стояла кроків за дванадцять від мене, висока струнка темноока шатенка з короткою стрижкою. На ній був фехтувальний жакет, у правій руці вона тримала рапіру, в лівій — захисну маску. Дивилася на мене і сміялася. Зуби її були білі та рівні, хоча й дещо задовгі. Мініатюрний ніс і засмаглі щоки вкривало ластовиння. Від неї віяло тією життєвою силою, що так вабить до себе й вигідно відрізняється від звичайної симпатичності. А надто — з висоти прожитих літ...

Вона відсалютувала рапірою і сказала:

— До бою, Корвіне!

— Чорт забирай, хто ти така? — запитав я, тільки зараз зауваживши на траві неподалік од себе фехтувальний жакет, рапіру і маску.

— Ні запитань, ні пояснень, — сказала вона. — Лише після бою.

Надягнувши маску, чекала.

Я встав, узяв із землі жакет. Краще провести з дівчиною бій, аніж сперечатися з нею і намагатися щось довести. Мене не дуже надихав той факт, що їй відоме моє ім'я, і чим більше я про це думав, тим більше мені починало здаватися, що ми з нею знайомі.

Що ж, битися то битися, подумав я, впихаючись у жакет і застібаючись. Узяв рапіру, надягнув маску.

— Гаразд, — озвався, коротко відсалютував дівчині та ступив крок уперед. — Гаразд.

Вона теж зробила крок мені назустріч, і ми зійшлись. Я дав їй змогу атакувати.

Почала супротивниця дуже швидко: удар — фінт — фінт — випад... Мій випад був удвічі швидший, однак вона з не меншою моторністю відбила його й відступила. Тоді я почав помалу також відступати, щоб витягнути дівчину до себе. Вона засміялась і з новими силами напала на мене. Рухи її були бездоганні, й дівчина це знала. Їй хотілося похизуватися переді мною. Двічі ледве не дістала мене, обидва рази низьким випадом, і мені це дуже не сподобалося. Коли вона пішла у третій випад, я спіймав її на зустрічному русі. Супротивниця впівголоса, беззлобно, лайнулася, визнаючи свій промах, і, не вагаючись ні миті, атакувала мене знову. Зазвичай мені не подобається фехтувати з жінками, байдуже, наскільки вони аси, але від цього поєдинку я отримав справжнє задоволення. Вправність, грація її атак, витримка захоплювали мене. Я милувався нею та із задоволенням відбивав удари. Мені стало цікаво, у кого вона перейняла цей стиль. Спочатку хотів нашвидку виснажити її фізично, закінчити бій, а тоді вже про все розпитати. Але якоїсь миті впіймав себе на думці, що не проти й далі битися з нею.

Втоми вона не видавала. Це наводило мене на певні роздуми. Ми гасали берегом річки, то в один бік, то в другий, безупинно брязкаючи клинками. Я вже навіть утратив лік часу.

А збігло його чимало, перш ніж дівчина тупнула каблуками та опустила у фінальному салюті клинок. Це означало закінчення бою. Тоді, зірвавши маску, всміхнулася знову.

— Дякую! — мовила вона, важко дихаючи.

Я теж відсалютував, рвонув з обличчя схожу на пташину клітку ґратчасту маску, а поки морочився з ремінцями та пряжками, знімаючи фехтувальний жакет, дівчина підійшла до мене і, перш ніж я щось зрозумів, поцілувала в щоку. Їй навіть не довелося ставати навшпиньки. Я зніяковів, однак спромігся витиснути із себе усмішку. Не даючи оговтатися, вона взяла мене за руку і повела до місця нашої зустрічі.

— Я прихопила кошик для пікніків, — повідомила.

— Чудово. А я саме зголоднів. І ще мені неймовірно цікаво...

— Розповім тобі все, що тільки захочеш, — весело пообіцяла вона.

— То, може, скажеш для початку своє ім'я?

— Дара. Мене назвали Дарою, на честь бабусі.

Сказавши це, мельком поглянула на мене, мовби чекаючи, як я відреагую. Не хотілося розчаровувати, тож я кивнув і повторив її ім'я.

— Чому ти назвала мене Корвіном? — поцікавився я.

— Бо це твоє ім'я, — сказала Дара. — Я впізнала тебе.

— Звідки ж ти мене знаєш?

Вона відпустила мою руку.

— А от і кошик! — Дара дістала з-поза стовбура дерева кошик, який стояв там на розлогому корінні, що випиналось із землі.

Я мовчки спостерігав за нею.

— Сподіваюся, мурах тут ще нема, — поглянула вона, тоді зайшла у надрічковий затінок і розстелила на траві скатертину.

Почепивши фехтувальне спорядження на гілки найближчого куща, я зауважив:

— Як це ти примудрилася притягти на собі стільки всього?

— Мій кінь стоїть там, трохи нижче за течією, — Дара махнула головою в той бік.

Почала діставати з кошика пакунки й викладати їх на скатертину.

— Аж там? Чому ж так далеко? — здивувавсь я.

— А тому, що я хотіла підійти до тебе так, щоб ти мене не бачив. Якби почув звук копит, то відразу прокинувся б, погодься?

— Мабуть, так, — кивнув я.

Вона замовкла, вдаючи глибоку задуму, але не витримала й засміялася.

— А от першого разу ти мене не почув. Я ще...

— Першого разу? — позаяк Дара дуже хотіла, здивувати мене, я не зміг відмовити їй у цьому задоволенні.

— Так, тоді я ледве не наїхала на тебе, — пояснила вона. — Ти спав як убитий. Я побачила, хто тут ніжиться, й одразу ж повернулася взяти кошик та фехтувальне спорядження.

— Ага.