Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Підходь ближче, сідай, — припросила дівчина. — Пляшечку відкоркуєш?

Вона поставила пляшку там, де мало бути моє місце, обережно розгорнула пакуночок із парою кришталевих келихів і поставила їх на середину «столу». Я сів.

— Найцінніший кришталь Бенедикта, — зауважив, витягуючи з пляшки корок.

— Так, — кивнула Дара. — Обережніше з келихами, коли наливатимеш вино, щоб не перекинути їх. Цокатися, гадаю, не варто.

— Таки не варто, — погодивсь я і розлив напій. Дара підняла келих.

— За возз'єднання, — проголосила вона.

— Яке возз'єднання?

— Наше.

— А хіба ми вже зустрічалися?

— Не будь занудою, — махнула рукою Дара і приклалася до келиха.

Я понизав плечима.

— Що ж, за возз'єднання.

Потім Дара взялася до їжі, я зробив те саме. Вона так насолоджувалася ореолом таємничості, який створювала навколо себе, що я вирішив їй підіграти — чому б не зробити людині приємно!

— І де ж ми зустрічалися? — запитав я. — У якомусь палаці? Чи, може, в гаремі?..

— А може, й у Амбері, — сказала вона. — В Амбері ти був...

— В Амбері? — здивувавсь я. Раптом згадав, що в руках — безцінний кришталь Бенедикта. Голос у мене був явно схвильований. — Та хто ж ти така, врешті-решт?

— ...ти був в Амбері — такий самовпевнений красень, усі жінки захоплювалися тобою, — розповідала Дара. — І ще там була я, мала сіра мишка, яка захоплено дивилася на тебе з віддалі. Сіра... чи то пак, непоказна... не дуже виразна... маленька Дара... Тільки знай: я з тих, котрі пізно розквітають... я втратила спокій через такого серцеїда... — Я буркнув під ніс щось не дуже пристойне, Дару це розсмішило: — Чи, може, скажеш, не було такого? — наполягала вона.

— Не було, — сказав я, беручи ще кусень м'яса та окраєць хліба. — Здається, то було в борделі, де я потягнув собі спину. Тієї ночі напився...

— Ти пам'ятаєш! — вигукнула Дара. — Там був мій приробіток. А вдень я об'їжджала диких коней.

— Здаюся, — сказав я і підлив ще вина.

У цій дівчині було щось із біса знайоме мені, й це неабияк дратувало. Але ж її вигляд, манери — усе свідчило про те, що їй років сімнадцять, не більше. Дуже вагома підстава вважати, що наші життєві доріжки ніде не перетиналися.

— Це Бенедикт навчив тебе так фехтувати? — поцікавивсь я.

— Він.

— То хто ж Бенедикт тобі?

— Ну, звісно ж, коханець! — не приховала вона. — Він дарує мені діаманти, хутра... і ми разом фехтуємо.

Вона знову засміялася.

Я продовжував пильно вивчати її обличчя. Так, це було можливо...

— Я образився, — сказав нарешті.

— Чим? — запитала Дара.

— Бенедикт не пригостив мене сигарою.

— Сигарою?

— Ти його дочка, правда ж?

Дівчина зашарілася, проте хитнула заперечно головою.

— Ні, — запевнила вона. — Але ти вже близенько до істини...

— Онука? — запитав я.

— Ну... щось на кшталт того.

— Не зрозумів...

— Він любить, коли я кличу його дідусем. Хоча насправді Бенедикт — батько моєї бабусі.

— Розумію. А є ще хтось такий, як ти?

— Ні, я одна.

— А мама, бабця?..

— Обоє померли.

— Як?

— Точніше, їх убили. Два вбивства, і щоразу тоді, коли дідусь від'їздив до Амбера. Мабуть, тому він стільки часу там уже не був. Не хоче залишати мене без нагляду, хоча прекрасно знає, що я не дам себе образити. Ти, Корвіне, й у цьому переконався, правда?

Я кивнув. Це вже дещо прояснювало. Скажімо, я починав розуміти, що саме примусило Бенедикта стати тутешнім Хранителем і залишитися тут. Дарі ж треба було десь жити, а про те, щоб повернути її до Амбера, він і думати не хотів. Ба, навіть більше, Бенедикт робив усе можливе, аби жоден з нас не дізнався про її існування. Адже через неї можна було б впливати на нього. Та якщо все це так, як же він допустив наше знайомство? Щось тут не сходилося...

— Не віриться, що Бенедикт прийде й радітиме від того, що ти зараз тут, — сказав я. — Дивися, влетить тобі на горіхи!

— Ти такий, як і він! Дідько з вами, я вже доросла!

— А хіба я це заперечував? Просто заковика в тому, що ти маєш бути не тут, хіба ні?

Замість відповіді вона ковтнула вина. Те саме зробив і я. Після кількох хвилин, заповнених ніяковим мовчанням та жуванням, вирішив змінити предмет розмови й запитав:

— А як ти зрозуміла, що я — це я?

Вона дожувала, зробила ще ковток вина і широко всміхнулася:

— Мені допоміг мій портрет. А ти що подумав?

— Який портрет?

— Той, що на карті, — пояснила Дара. — Коли я була маленькою, ми часто гралися картами. Так я перезнайомилася з усією ріднею. І заодно дізналася, що ти й Ерік — найкращі після Бенедикта фехтувальники. Тому-то я...

— У тебе є своя колода? — перервав я.

— Якби ж то... — сказала вона, ображено надимаючи губи. — Дід не дав мені жодної. А в нього є кілька колод, знаю достеменно!

— Он як? І де ж він їх зберігає?

Примруживши очі, Дара пильно поглянула на мене. От чорт! Еге ж, трохи стриманості мені не завадить.

Але на запитання вона відповіла:

— Одну колоду він завжди тримає при собі, а де інші, не знаю. А що, він їх тобі ніколи не показував?

— Та я його й не просив, — відбрехався. — Ти знаєш їхнє істинне призначення?

— Коли мені давали карти, то завжди попереджали, щоб не робила цього, того, ще чогось... От я й вирішила, що ці карти особливі, але що саме в них особливого, мені ніхто ніколи не казав. Отже, то не просто карти, так?

— Угу.

— Я так і знала. Дід з ними завжди дуже обережний... А ти маєш таку колоду?

— Маю, тільки я її позичив.

— Розумію. І зараз ти хотів би скористатися тими картами для здійснення складного та лихого наміру.

Я понизав плечима.

— Хотів би, тільки наміри мої банальні й примітивні.

— Наприклад?

Я похитав головою.

— Якщо Бенедикт чомусь і досі не забажав, щоб ти знала, як працюють ці карти,