Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— А ви не думаєте, що маєте право від людей, за свободу і добробут яких ви тут сидите, на справедливу матеріальну компенсацію?

— Коли б мав змогу звернутися до всього українського народу, міг би попросити в нього такої компенсації, але зараз мова йде не про весь український народ, а про конкретну сім’ю. Ця конкретна сім’я може мені відповісти, що мене не посилала в підпілля і в тюрму. А щодо вашої сім’ї, то вже має вас на своїй шиї. Думаю, що для неї цього досить. Отже, якщо пришлють щось ще й мені, це буде надмірна жертовність. Буду дякувати, але вимагати й перебирати, що надсилати, а що не надсилати — на це не маю права.

— Дякую, Арсене, за скромність і безкорисливу самовідданість Україні. Але ми побратими по боротьбі і маємо допомагати один одному чим можемо.

— Левку, давайте перейдемо до нашої теми, наприклад, про смерть: вам доводилося бачити, як убивають людину і як вона помирає?

— Доводилося. 1942 року німці в Городні зібрали всіх жидів нашого райцентру, пригнали до тюрми, поставили перед тюремною стіною і стріляли в них з гвинтівок залпами. Жиди були і старі й діти, і чоловіки й жінки. Кілька дівок перед розстрілом репетували, кільки хлипали, а більшість стояли мовчки. Коли в них влучали кулі, вони згиналися й присідали і так звалювалися на землю. Криків від болю майже не було. Німці стріляли залп за залпом і поранених чергова куля швидко добивала. Мені тоді було чотирнадцять років. Я не знав, що таке життя і що таке смерть, тому дивився на розстріл без жодного страху. Я не бажав їм смерти і в душі не захищав. Сприймав як об’єктивну подію.

Другу смерть я бачив опосередковано. Це було в Австрії у час військових маневрів. Мій друг Прокопенко на автомобілі Форд-6 віз взвод солдатів і комплект телефонного обладнання. Я був також шофером і вів своє авто услід за ним. У моєму кузові сиділо десять осіб і було більше ніж у нього телефонного причандалля. Саме — початок весни. Земля трохи покрита снігом. Терен гористий, дорога покручена і слизька. На повороті під колесо форда втрапив камінець, і авто перекинулося догори колесами. Я встиг загальмувати і зупинити свою машину. Прокопенко виліз із кабіни, бачить — з під дощок кузова стирчать ноги й руки солдат. Стогін. Крик. Він скочив до кабіни, витягнув з петель карабін, заладнав набій, навів цівку собі в борлак і великим пальцем правої ноги натиснув на спусковий гачок. Постріл. Куля знесла задню частину черепа, а мозок рознесло вусібіч. Солдати, яких я віз, гуртом повернули кузов і звільнили всіх постраждалих. Усі п’ятнадцять чоловік були живі. Кому поламало руку, кому ногу, кому — по парі ребер, але жоден не помер. А Прокопенко лежав на мокрому снігу. І страшно було дивитися на порожнє місце, де хвилину тому була потилиця живої людини. І мені надзвичайно жаль, що я, кинувшись стрімголов до нього, не встиг вибити карабіна з його рук.

Третій випадок також пов’язаний з автомобілем. У Нахічевані мій друг Петро перевернувся на американському Віллюсі, борт Віллю-са поламав йому кілька ребер і так притиснув печінку, що вона в кількох місцях тріснула. Петро втратив свідомість. Ми витягнули його з-під авта і непритомного принесли до казарми. Потім відвезли до шпиталю. Так не прийшовши до свідомости, він і помер.

— Мені довелося більше бачити, — каже Арсен. — Все пов’язане зі зброєю. І чомусь складалося враження, що смерть лякає, доки вона десь, а не тут. Коли вона десь, то лякає її прихід, а коли вона тут, то здається все вельми просто. Куля протинає тіло і людина втрачає свідомість. Вона вже не відчуває болю. І весь перехід з цього світу в потойбічний видається таким простим і натуральним! Немає ніякої містики. І нічого не жаль, бо всі справи, які нам судилося зробити на землі, вже зроблені. Більше нічого робити тут. А з іншого боку, хто сказав, що після смерти для людини настає щось погане? Може, зовсім не так? Може, душа, вийшовши з тіла, потрапляє в кращий світ, і таким чином, на людину в загробному царстві чекає значно краще життя? Чого не припускати, що загробний світ буде духовний і настільки кращий, наскільки моя глибока чиста любов до Наталки піднесеніша психічно і душевно витонченіша й багатша від простої фізіологічної насолоди двох осіб різної статі? Я бачив кілька повстанців у момент смерти. Коли вже їхні серця зупинялися, і, мабуть, їхні очі вже зазирнули за краєчок іншого світу, ні в кого з них в очах не було страху. Навпаки, їхній останній живий вид випромінював задоволення і якесь глибоке просвітлення.

— Арсене, я глибоко переконаний в існуванні Творця. І я знаю, що своєю суттю він наповнює все навколо нас. І що він становить силу добру. Над людською боротьбою добра зі злом є вищий суддя, який стоїть на боці добра. Він дає людям свободу волі, отже, прямо не зупиняє зло, але все ж добро в людях цінить вище. Тому, коли помирає зла людина, вона тяжко помирає. Я знаю з розповідей батька й матері, що в селі дехто помирав упродовж трьох діб. Люди не покаялися в гріхах і їх не пускали в той інший, кращий світ. Вони кричали і пручалися, наводили жах на сусідів і майже все село. Смерть штовхала їх до іншого світу, а там їх не хотіли приймати й виштовхували назад. І мучилася людина між двох сил, аж доки за два-три дні геть-чисто втрачала сили і, нарешті, впокоювалась. І всі ці дні усе село молилося Богу і просило собі спокою і спокою тій нещасній людині.

Друже Арсене, ти ж бачив смерть людей, що помирали за най-святіший ідеял — таким людям і смерть легка і не страшно їм переступити з цього в інший світ.

— Може, й так. У всякому разі їхні душі не роз’їдала заздрість, як ржа залізо. Вони хотіли іншим добра, цілій нації бажали добра, і всі інші згадують їх добрим словом і вдячністю, — сказав Арсен.

— Левку, ви свіжий чоловік у таборі, може, на ваше спостережливе око впала якась свіжа думка, щоб його можна було доброго зробити для України в цих умовах?

— Арсене, ти не