Читати книгу - "Астальдо"

— Тут я збудую твердиню… І тут буде мій дім.

— Майтімо, — мовив Фіндекано, який був на той час в гостях у брата, і роздивлявся мапу разом з ним, — подивись-но… Тут, з північного боку лише рівнина…

— Лотлан…

— Якщо з Півночі почнеться наступ, то, швидше за все, головний удар буде саме сюди.

— О, я чекатиму, я буду готовий…

— Майтімо…

— Побратиме, — лагідно сказав Руссандол, — в моєму житті зосталася єдина світла пляма — наше оtornasse… І єдина жага — бажання помсти! Я не шукатиму собі подруги, бо не бажаю жалості, бо не хочу, щоб прекрасна діва опустила очі, побачивши на моєму тілі сліди від катівських знарядь. Я не хочу, щоб мною опікувалися… Я не хочу, щоб мене ганьбили мої нестримані родичі. Ось бачиш узгір’я Дортоніону? Тут помічено прохід, ним колись орки прорвалися до рубежів Доріату. Тут віють холодні вітри, і тут я виділю землі для моїх любих Тієлкормо та Атарінке, щоб вони трохи охолодили свої гарячі голови. Бачиш, за цим проходом, що зветься Аглоновим, є земля, яку Синдар звуть Гімлад. Тут моїм красеням буде затишно і не тісно. І діло матимуть — стерегтимуть Аглонів прохід. А ось — долина Талат-Рунен, Синдар говорять, що там є озеро Гелеворн, невимовної краси… Туди я відправлю Карністіро, говорять там, в бескидах Еред-Луїн, живуть Наугрім — якраз йому до пари, запальні і буркотливі.

— Він оголосить їм війну одразу ж по приїзді, - хмикнув Фіндекано, якому затія побратима не подобалася все більше.

— О, ні… Він зневажатиме їх, а вони його, і кожен намагатиметься обдурити сусіда. А отут, між рукавами ріки Геліон, я оселю мого quentaro, мого Макалауре, щоб мати можливість частіше чути його золотий голос.

— Малих ти зоставиш біля себе? — спитав Фіндекано, зітхнувши.

— Ні, вони відправляться на південь, в ліси Белеріанду.

— Це зовсім неподалік від Доріату…

— Тому я й посилаю туди Амбаруссар. Вони зможуть привабити до себе Синдар, ну і небезпек там поменше. Зате — які мисливські угіддя! Весь Східний Белеріанд переповнений неляканим звіром…

— Майтімо, але ж між нами буде неймовірна відстань…

— Я приїздитиму. Ти теж… І ще…

Руссандол підійшов до великої скрині, що стояла в кутку шатра.

— Ми взяли з собою батькові видющі камені.

— Палантири?

— О, так… Я дам такі камені Фінарато, Туракано, твоєму батькові… І тобі.

— Ми зможемо говорити…

— Ми зможемо навіть бачити одне одного. Я надсилатиму тобі листи і малюнки.

— Майтімо… Як?

— Лівою. Я навчуся. Навчився ж я битись обіруч. Хіба моя лівиця не втримає пензля, якщо вже може тримати меча?

— Дозволь, — вирвалося у Фіндекано, — поїхати з тобою…

Майтімо похитав головою.

— Ти — старший син Великого Князя, його опора. Мені шкода, оtorno… Але ти бачиш сам — Шалена Трійця весь час шукає з кимось звади. Те, що Морьо зчепився з Ангарато — лише крапля в морі. Вони, мої троє, і досі думають, що ми в Тіріоні, і потрібно блищати мечами і вихвалятися кольором плащів. Нехай скуштують справжнього діла — порубіжжя. Ну, не сумуй, мій побратиме. Я не можу бачити твоїх змучених очей.

— Опісля всього — просто роз’їхатись. Тяжко…

— Судьба, — зітхнув Майтімо, — не забувай, що ми прокляті і грішні Нолдор.

Десь днів за десять опісля цієї розмови табір Міnya Nosse знявся з місця і вирушив на схід майже у повному складі. Супроводжували їх провідники-Синдар, вельми здивовані з того, що прибульці з Заходу вирішили поселитися в тих небезпечних місцях. Дорога туди теж була небезпечною — вузький коридор поміж кордоном Доріату, оточеним захисними чарами і горами Еред- Горгорот. Синдар запевняли, що бачили в тих горах тінь велетенської павучихи, і що води гірських річок нині стікають отрутою. Однак, Руссандола це не злякало, а Фіндекано провів друга добрий шмат дороги і повернувся в супроводі своїх лучників та вірного Анта до озера Мітрім.

Рушення розпадалося поволі, розтікалося, мов потоки з гір.

Вирушив до побережжя, в землі, звані Невраст, Туракано зі своїм загоном і частиною обозу, забравши з собою малу Ітарільде. З Туракано зголосилася поїхати Арельде, котра замінила племінниці матір. Арафінвіони з вірними Третього Дому відправилися до Західного Белеріанду. Фінарато намірявся оселити братів з частиною війська в Дортоніоні, стерегти рівнину Ард-Гален, яка теж була беззахисною перед ударом з Півночі. Планів у юного князя було безліч — таки домовитися з князем Ельве, укласти союз з Кірданом, князем тих Телері, котрі свого часу не вимандрували до Валінору, а зосталися на Побережжі. Князівство те звалося Фалас, а його мешканці звикли називати себе Фалатрімами.

Фіндекано не сумнівався, що його мудрий родич зуміє породичатися з усіма, або, принаймні, не посваритися ні з ким. Однак, з відходом Nelya Nosse, його сум посилився — ще один добрий приятель надовго покинув його.

А вони з батьком зосталися в Гісіломе…

Гісіломе… Так Нолдор називали Гітлум. Земля Імли…

Тут було прохолодно, набагато прохолодніше, ніж в Амані, та Нолдор не звертали на це уваги, жартуючи за своїм звичаєм, що в Гелькараске було холодніше. Тут клубочилися тумани, які повзли від Півночі, і говорили, що ці тумани напущено Морготом.

Та тумани врешті розвіялись під променями Вогняного Серця, і Гітлум став ще прекраснішим, ніж був.

Князь Нолофінве відвів своєму старшому сину великий шмат землі, що звався Дор-Ломін. Гірське пасмо Еред-Ломін відділяло князівство Фіндекано від Неврасту, де оселився Туракано, а за відрогами Еред-Ветріну починалися землі Фінарато.

Нолофінве поспішав. Він порадив Нолдор з рушення будуватись біля Мітріму, бо долина Срібного Озера в гірському кільці була непогано захищеною. Сам же, з воїнами і майстрами розпочав на сході Еред-Ветріну, біля витоку ріки Сіріон, будівництво оборонної твердині Барад-Ейтель, в землі, яку, за назвою джерела, називали Ейтель-Сіріон. Звідти було видно рівнини Ард-Галену, і по ним весь час снували кінні вивідачі, ховаючись у високих травах, добираючись часом трохи не до Тангородріму, триглавий верх якого можна було розріжнити з вежі твердині серед повитих туманом гірських пасем.

Князь Нолофінве стежив за Ард-Галеном з одного боку, а ще рівнину пильнували з Дортоніону Ангарато з Айканаро, і з Барад-Ейтель було видно їхні сигнальні вогні.

Фіндекано виморював себе роботою до повного виснаження. Він метався поміж Барад-Ейтель та своїм княжим містом Ломіоном, тесав камінь, будував, викладав стіни, кував зброю… Часом він згадував садибу Нолофінве в