Читати книгу - "Астальдо"

Та заживали рани на руках, змучених непосильною працею, поволі, але вірно росли стіни твердинь, розросталося поселення Нолдор біля Мітріму — і Фіндекано став знову чути спів птахів, і бачити красу лісових озер та величних гір. Арфа, забута й запилюжена, знову була видобута на світло Васи, чи як Синдар називали денне світило — Анари, і молодий Нолдо згадав, що він є Ельда, який понад усе цінує красу і витонченість.

В його фортеці Ломіон окрім власне загону воїнів, котрі зосталися зі своїм cano, поселилися їхні жони та діти, з берегів Мітріму переселилися деякі незаміжні діви, котрі сподівалися… Окрім того до Ломіону зійшлися з довколишніх лісів цікаві блукаючі Синдар, котрі з камінних будівель знали лише Менегрот, і тому мандрували від твердині до твердині, ніде не залишаючись подовгу.

Деякі Синдар, однак, лишились в Ломіоні, збудували собі за допомогою Нолдор будинки, і поселилися в них, бажаючи спробувати нового життя. Життя було цікавим, особливо для жон, які перейняли від Нолдіе способи виготування шовку-павутинки, та інших тканин. Однак, до війська Синдар йшли неохоче, мотивуючи це тим, що, аби вони хотіли виконувати накази, то сиділи б у Доріаті, під рукою Ельве Сінголло.

Фіндекано особливо й не наполягав. Його залога майже повністю складалася з Нолдор, а у Синдар він лише прохав помочі при будівництві укріплень. Срібноволосі лісові Еldrim, однак, охоче служили вістовими, переносячи листи від фортеці до фортеці. Вони не боялися дальньої дороги, а до всіляких небезпек були байдужими, аж поки ті небезпеки не виростали перед ними зненацька.

Майтімо поволі ставав спогадом, дорогим, але далеким. Як тоді, коли він поїхав за батьком до Форменосу. Фіндекано не мав змоги навідати пагорб Гімрінг, але палантир Майтімо спершу було встановлено на горбі, відкритому всім вітрам, тоді у дворі з недобудованими стінами, тоді у покої, стіни якого було прикрашено валінорськими гобеленами…

Спершу вони говорили подовгу, оповідаючи те, що трапилося у Гітлумі, та у Гімрінгу, хвалилися своїми досягненнями у будівництві, згадували Тіріон… Потім побачення в скляній кулі стали відбуватися все рідше і рідше, і дуже часто, в призначену годину, Фіндекано даремно тримав руки на таємничому виробі Феанаро, і відходив, не побачивши в ньому знайомого покоїку.

Якось до Ломіону приблукав веселий Синда, котрий мандрував до прибережних міст князя Кірдана. Він зголосився до князя Фінгона, і передав Фіндекано згорток, запечатаний відбитком персня з Зорею Феанаро.

У згортку був лист. І малюнок — Руссандол так малював їхні обличчя в дитинстві: різкими розмашистими штрихами, трохи неоковирно, однак дуже схоже.

Фіндекано довго вдивлявся в знайомі риси на малюнку. Майтімо сидів за столом, вбраний в пишний гаптований одяг з широкими рукавами. Руки лежали на столі, і обрубок правиці не був милосердно прикритий тканиною. На вродливому обличчі застиг вираз давнього болю, який ніде не подівся за проминулі літа. Просто перейшов від hrоа до fеа…

Мій оtorno, — було написано в листі нерівним почерком, ніби той, хто писав, дуже поспішав, — пробач мені, якщо зможеш. Твій побратим підпав під владу чорної туги, і трохи не вирушив до Мандосу по власній волі. Ти відаєш, що тут нема садів Ірмо, аби лікувати душі Ельдар, яким стало тоскно існувати в цьому світі. Я знаю, милий брате, що ти б намагався розважити мене, або й примчався до Гімрінгу, покинувши все — воїнів, фортецю, обов’язок… Пробач, я не терплю жалості, ти знаєш це, оtorno…

А тут, на пагорбі Гімрінг, таки чудово… Я не намалював тобі нашу твердиню, бо боявся, що мій мандрівний Синда потрапить до лап тих, кого дуже зацікавить моя фортеця. Вона таки моя, це мій рубіж, рубіж Маедроса — так бо говорять тутешні Еldrim. І я очікуватиму тут — наступу, або битви. Очікування буде довгим — що ж… Я терплячий.

Нещодавно виїздив на полювання в Східний Белеріанд, до моїх близнят, і зустрів там Фінарато з Артаресто. Останнього ти б не пізнав — звідки й взялася відвага і завзяття. Другий Арафінвіон вилікувався зовсім і, здається, вже нічого не боїться, окрім втратити старшого брата. Не дай, звісно, Боги — нехай наш Фінарато живе якнайдовше. Він теж щось будує — здається, фортецю на острові.

Оскільки від тебе нічого не приховаєш, то я зізнаюся листовно, так мені легше, бо ти не бачиш мого обличчя… Я освідчився певній панні, і вона мені відмовила. Квітка любови в моїй душі висохла, не встигнувши розквітнути… Причина відмови — моє каліцтво. Я говорив тобі колись, що ніколи не звертатиму уваги на вродливих дів, щоби не трапилось подібного, але — хіба накажеш серцю?

Не ламай собі голову над тим, хто ця жорстока діва… Вона — Синде, з місцевих, і вже покинула Гімрінг. Часом я думаю, що це судьба карає мене за Альквалонде, де я убивав за батьковим наказом. Тортури, рука, тепер це…

Але годі… Я видужав, і навіть взявся за ювелірну справу. Не питай знову — як, але оtorno надішле тобі звичаєвий дар, і тоді ти дуже здивуєшся, Фіндекано. А ще більше ти здивуєшся, коли ми зустрінемося, і я переграю тебе на мечах. Мечник з тебе завжди був… посередній, не те, що лучник. Чи може, ти вправлявся щодня?

Нині я щовечора очікую біля палантиру заходу Анари, тож поклич — я відгукнуся.

Майтімо (Маедрос) Руссандол.

Фіндекано перечитав листа двічі, тоді поглянув на змучене горде лице, змальоване на цьому портретику, змальоване лівицею у відчайдушній потребі творити, і опустив голову. У нього не було ні слів, ні сліз — Майтімо заборонив його жаліти і оплакувати. Він написав, коли все вже закінчилося, написав, щоб побратим не подумав, що його забуто.

З заходом Анари Фіндекано підійшов до давно вже не вживаної кулі Феанаро, і поклав на неї руки. Куля освітилася теплим сяйвом, але не згасла, як-то бувало вельми часто, а показала різьблений дерев’яний столик, кріселко — а в ньому Майтімо на тлі високого заскленого кольоровим склом вікна. Вікно було напіввідчиненим, і багряне світло Вогняного Серця наповнювало покоїк тривожним вогнем.

— О, нарешті, - мовив Руссандол з усміхом, — я сиджу тут вже годину… І хотів піти геть, як і кілька днів перед тим. Я вирахував приблизно, за скільки той Еdel добереться до Дор-Ломіну, але ж це Синда, розумієш? Він ще два тижні міг би милуватися метеликами поблизу Доріату.

— Не думаю, — всміхнувся Фіндекано, — отой коридор поміж