Читати книгу - "Астальдо"

— Ти отримав листа?

— Так, оtorno…

— Як тобі мій новий почерк?

— Доволі витончений…

— А малюнок?

— Вправність є, однак мені не до вподоби вираз обличчя.

— Ти знаєш… Даймо цьому спокій. Я це пережив.

Фіндекано кивнув. Хвала Богам, з обличчя Майтімо не було видно, що він знаходився за крок від погибелі. Руссандол усміхався знайомим усміхом, і голос його дзвенів майже колишнім сріблом, і волосся відросло — брат знову пишався своєю рудою гривою, що сягала стану. Він вподобав сорочки з широкими рукавами, і зараз на ньому якраз і була така — подібна до тієї, на малюванні.

— Давай краще про щось гарне і витончене, — запропонував Руссандол, — ти знаєш, як мені до вподоби, що ми, Нолдор, уже не ходимо обірванцями і не живемо в шатрах. Власне кажучи, ми вже обжилися на новому місці. Твій батько хоче це відзначити — він замислив загальне свято…

— О, дійсно так…

- І буде воно десь в твоїх краях.

— Поблизу плес Івріну. Але це вже землі Фінарато. Татко хоче відзначити двадцятиліття рушення…

— Великі Валар, невже вже минуло двадцять літ?

— Так, двадцять літ Васи, або, якщо бажаєш — Анари.

— Я приїду… І Макалауре…

— Я приготую меча, рудий хвалько…

— Готуй… А заодно — списа. І лука теж.

— Але як…

— Не питай — як. Сам побачиш. Але мене кличуть, я мушу… Позавтра, о цій же годині.

— Так, позавтра…

З того часу подібні розмови відновилися — тепер бажав спілкуватись Майтімо. Фіндекано трохи непокоїв його занадто бадьорий вигляд, але це було краще від чорної туги, що могла спіткати Ельда, який переживав нещасливе кохання. Руссандолу не пощастило — якби він покохав Нолде з Міnya Nosse, то будь-яка панна, знаючи його історію, вважала б за честь розчісувати Рудому Майтімо волосся і власноручно готувати страви. Фіндекано був певен — багато хто з тих Нолдіе крадькома поглядали в бік свого князя і зітхали стиха — от, якби… Але чужинка, для якої правитель Гімрінгу був лише воїном, понівеченим у битві… Обрубок руки — це так некрасиво… Фіндекано почав снитися Тангородрім, і власний страшний вибір — життя, або каліцтво кращого друга. Прокидаючись, молодий cano підіймався з ложа, підходив до вікна і довго дивився на північ, уявляючи собі битву з Мороком, бажаючи її.

Свято біля плес Івріну мало відбутися в дні літнього стояння Анари. Фіндекано вже звик називати світило на синдарський лад, як перейняв багато місцевих словечок від своїх нових підданців. В Ломіоні зосталася лише залога, вельми тим розчарована, але скута залізним послухом. Особистій охороні князя Фіндекано заздрили всі воїни — вони-то якраз їхали до Івріну і мали там знакомито розважитись.

Маленький загін кіннотників з обозом виїхав з містечка за кілька тижнів до рекомого початку свята — Фіндекано не хотів поспішати. Зі стін на них сипалися найщиріші побажання:

— Нолдор, Ломіон має бути першим скрізь — і в змагу, і в коханні…

— Алмареа, щоб повернувся, везучи за спиною панночку-Синде!

— О, не говоріть з Алмареа про прекрасних дів, в обозі їде та, що розбила його серце!

— Мірімоне, чи чуєш? Ти вже знову звик їсти зі срібного посуду — не загуби кухля!

— Наш князю, придивляйтеся пильніше — говорять, що там будуть панянки з Егларесту, ніжні, мов піна на хвилях моря!

— Еркассе, останнього разу Лауральдо викликав тебе на двобій, і ти програв! Знайди цього пихатого родича Мinya Nosse, і доведи, що наше таки зверху!

— О, який чудовий вигляд має загін — самі шовки та оксамити… А воїни з Міnya Nosse ходять в полотнянках та кожушанках, бо геть позамерзали на своїх пагорбах.

— Подражніть їх там, тільки не до погибелі…

— До першої крові, Ельдар, тільки до першої…

— Анте Доронінгу, бережи нашого князя — ти за нього відповідаєш!

- І не помандруй раптово з дівчам-Нанде десь на безвість!

Охоронці Фіндекано махали руками, гукали у відповідь і взагалі — веселилися. Молодий князь давно вже не бачив таких буйних веселощів. Страшна дорога в Ендоре пригнітила його воїнів, а постійна робота для війни і на війну — виснажила їхні душі. Однак, останні кілька літ Нолдор отримали можливість віддаватися улюбленим заняттям, і нині везли з собою те, що хотіли показати родичам, або комусь подарувати — прикраси, зброю, обладунки. Те, що не могли привезти — змальовували на папері: прикрашений статуями княжий двір, різьблені камінні стовпчики галерей, басейни у вигляді чаш… Ломіон мав вигляд кам’яної квітки, надійно прихованої за поясом стін. Все це, звісно, ще вимагало продовження праці, але вже було розпочато…

На привалах лучники говорили про родовища срібла неподалік Ломіону, про золоті жили в горах, про рудні, про магічні способи виробу магтанової сталі, про дівчат, і знов про дівчат… Жінок в поселеннях не вистачало, частина з них втратила в Гелькараске коханих, і тепер жила лише надією без сподівань про зустріч чи-то в Мандосі, а чи — опісля, незважаючи на Прокляття Намо, яке шпичкою стриміло в серцях тих, хто втратив рідних. Тому панянки-Синде користувалися поміж воїнами великим пошанівком, і княжі тілоохоронці плекали потаємні бажання, що саме біля плес Івріну вони зустрінуться поглядом зі своїми обраницями.

А Фіндекано вперше за два десятки літ відчув, що відпочиває… Вже не потрібно було гнати коней, розсилати гінців, працювати при світлі Рани Мінливого, знаного у Синдар як Ітиль… Він грав на арфі, наспівуючи валінорських пісень, складав пісні сам, однак з цих, нових, пісень сочилась тривога, мов кров із рани…

«Сонце світить ніби денно

Сонце гріє ніби літньо

Не росте мій дуб зелено

Не цвіте мій квіт блакитно.

Щось віщує серцю смуток

Щось недобре, щось вороже

Чорним оком жаско, люто

Чорний ворон щось ворожить…»

— Наш cano щось затужив, — перешіптувались лучники, — чому б це…

— Ми пройшли Гелькараске на силі його духу, а нині…

— Хіба нам зле тут, в Ендоре, адже ми самі цього хотіли…

— Він тужить не за Валінором — за нами, Ельдар…

— Морінготто сидить собі в своїх печерах — йому до нас не дістатись…

— Швидше, це ми виколупаємо його звідтіля…

— О, розвеселіть князя… Алмареа, зроби що небудь…

І Алмареа підсаджувався до свого cano, і розпочинав звичні теревені про смішні випадки на будівництві, про дивакуватих Синдар-блукачів, про пихатого Ельве Сінголло, над яким потиху посміювались Нолдор…

- І уявіть собі, мій князю, говорять, що Сінголло навіть спить на троні, а красуня-донька обмахує його віялом…

- І хто ж