Читати книгу - "Астальдо"

— Ті, хто це бачив… Я чув про це на власні вуха від Синда, котрий прийшов з Гімрінгу, а тому оповів лучник загону воєводи Белега.

— Для чого Тінголу спати на троні, а не на власному ложі?

— В цьому і сенс приповідки — на ложі князь буде нижчим від жони-Напівбогині…

Ельдар захихотіли. Дружне хихикання почулося й від сусіднього вогнища — лучники любили байки Алмареа і нашорошили вушка.

— Неправда, — вступився за честь Тінгола Ант, — Аran Dinnu не спить на троні, а віддаляється у спочивальню. А панна Лутіень чемна і гожа, коли ми були в Доріаті, я бачив її, вона навчалася мистецтву співу у пана Даерона. Ми з нею майже однолітки — коли я був дитям, то вона була підлітком. Мені навіть було дозволено гратися з нею…

— А ти про це не оповідав, хитрющий Нандо!

— Чи не закохався ти в князівну, Анте?

— Нолдор, дивіться, він почервонів, немов захід Васи…

— О, недобрі, - сказав зброєносець докірливо, — закохатися… Хіба можна покохати зірку в небі? Говорять, ніби її кохає Даерон-співець і терпляче очікує, коли душа Лутіень визріє для любові.

Розмова ще довго крутилася довкола Лутіень, Тінгола та Менегроту, і Фіндекано розвеселився, забувши про раптовий спалах суму. А ранком знову була дорога під тихий спів його воїнів, аж поки, проминувши нагір’я, вони не вибралися до плеса Іврін.

Коли воїни в’їхали до розлогої долини, що оточувала плесо, то Фіндекано здалося — час повернув назад, і вони знову біля озера Мітрім. Долину заполоняли білі шатра, їх були тисячі, неначе зграя білих птахів присіла відпочити на березі.

Поставивши табір, Ельдар одразу ж кинулись відшукувати знайомих і приятелів. Долина переливалася дзвінкими голосами, цвіла вічно юними вродливими лицями немов квітами… Кого тут лишень не було — Нолдор з Неврасту на чолі з Туракано та Арельде, Нолдор з Західного Белеріанду під проводом Фінарато та Артаресто, Нолдор Дортоніону — он вже махають до Фіндекано Ангарато та Айканаро… Онде шатри Фалатрім — князь Кірдан, прозваний Корабельним Майстром, особисто прибув на свято… А мандрівні Синдар та Нандор поробили за своїм звичаєм наметики з плащів і блукають по табору, знайомлячись з усіма і радісно виспівуючи… Ось Еldrim в чудернацьких зелених, з брунатними плямами строях — Лаіквенді Оссиріанду, світловолосі, спокійні, якісь занадто тихі. А онде повіває на вітрі багряний стяг з зорею Феанаро… І вже йде по траві легким летючим кроком рудоволосий Нолдо, чиє обличчя аж світиться радістю…

— Я радий, оtorno…

— Я теж радий бачити тебе, Рудий…

— Як дібралися?

— В спокої.

— Ми теж…

Від шатра Феанаріонів не йде — майже біжить Макалауре. За ним поспішають близнята.

— Ти бачив своїх? — спитав Руссандол, коли Фіндекано перестали термосити з трьох боків,

— Ні, я одразу сюди…

— Туракано викличе мене на двобій…

— Ще є час. Великий Князь має прибути за два дні… Наговоримося до початку свята.

— Ти будеш змагатися?

— Тільки стріляти…

— О, тоді я помовчу… Це має бути несподіванка…

— А де Трійця?

Майтімо звів свої вигнуті брови до перенісся. На хвилину його веселим лицем промайнула смертельна втома.

— Вони не приїдуть, — мовив врешті, - я наказав їм залишитись.

— Знову щось…

— Не знову… Старі витребеньки. Я покарав їх за нечемні розмови і вічне незадоволення. Я говорю про Тієлкормо та Атарінке. Карністіро не захотів їхати сам — він якраз досліджує рудні жили разом з Наугрім.

— Я привіз тобі дар, — мовив Фіндекано, — оцей книжковий сувій… Ми почали виробляти папір.

— О, як чудово… А що в ньому?

— Тільки мої вірші, оtorno… Тільки вони…

— Я теж став писати вірші… Якось почитаю… Буде час. Але Рудий Майтімо теж не є нечемою, і не забув про подарунок.

Руссандол поліз до дорожньої сумки і видобув з неї срібного обруча, чимось знайомого Фіндекано. Нолофінвіон згадав, де він бачив цю річ, коли на обручі зблиснув великий сапфір — тоді, коли пані Нерданель показувала йому майстерню сина, котрий перебував у Форменосі, вона сказала, що недороблений обруч для волосся призначався в дар побратимові.

— Я почав його ще у Валінорі, - говорив тим часом Руссандол, — а, коли збирався, то кинув до саков, в певній надії… Обставини довго не давали мені за нього взятись, але нині…

Фіндекано роздивлявся обруч, пестив пальцями камінь. Роботу було закінчено… Нехай візерунок часом втрачав симетричність, нехай сапфір було оброблено грубувато — Майтімо закінчив роботу… Закінчив однією рукою.

— Це честь для мене — носити цей дар, — сказав Нолофінвіон врешті, - у мене нема княжого вінця, за клопотами я не встиг його зробити, а чи замовити. Ти коронуєш, брате, князя Дор-Ломіну?

Майтімо з усміхом взяв обруч лівицею і вдягнув його на голову Фіндекано.

— Тієлкормо з Атарінке, — мовив, — все таки є добрими братами. Вони багато в чому мені допомогли, виготували для мене ювелірний станок з певним приладдям, ще деякі речі. Я їх люблю, і вони виправляються. А нині — нехай посидять вдома, це їм лише на користь.

— О, Старший Рудий є суворішим за батька, — озвався Макалауре, — але я його підтримую в усьому, і так буде завжди.

Два дні пішло на зустрічі та посиденьки. Туракано почувався справжнісіньким князем, і Ант, хихикнувши, прошепотів на вухо Фіндекано, що «князь Тургон» вельми нагадує князя Тінгола. Фінарато був все таким же — лагідним, мов дитина, і твердим, мов клинок, одночасно. Зате Артаресто Фіндекано просто не впізнав, прийнявши його за одного з Ваніяр Туракано. Коли йому на шию з дзвінким сміхом кинувся золотоволосий, синьоокий юнак, то Нолофінвіон назвав його Глорфіндейлом і був винагороджений ще одним сріблястим смішком. Де й подівся страх і вічна тривога — Артаресто зцілився повністю.

— Я побачив свій страх увічі, - оповідав він ввечері біля вогнища, — я побачив тварей, які мені снились жахливими ночами… Я побачив Майтімо, з яким зробили те, що мені ввижалося щоночі… Я забував свої сни, але змори приходили знову, і в них я бачив орочі морди, або камеру тортур… Здається, угледівши це в яві, я мав би взагалі померти від жаху, але я побачив також, що з цим можна боротися — і перемагати.

Великий Князь прибув опівдні наступного дня, і тоді ж було оголошено про початок свята, яке урочисто назвали Мерет-Адертад, свято єднання. Дійсно — Квенді всіх народів і відгалужень зібралися біля Івріну, і раділи зустрічі, як одне з одним, так і з прибульцями з Заходу. Деякі Пробуджені навіть віднайшли знайомців, які свого часу або вимандрували за море,