Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Олівія

Декілька днів буквально випали з мого життя.

Все начебто було як раніше, ще до появи у нашій родині Скайлера. Я їздила до школи із Заком, назад приїжджала з Тарою чи на таксі. Ходила на заняття, пропускала тренування з чирлідінгу, навіть намагалася вчитися... Але все тепер було не так.

Немов із мого життя зникло щось життєво необхідне. Те, що з'явилося зовсім нещодавно і, так уже сталося, стало дуже важливим.

Ні, я не дурна, усвідомлюю те, що до Скайлера я відчуваю зовсім не сестринські почуття, але я дуже – дуже намагаюся не давати цьому розвитку навіть у моїй голові.

Хоча виходить це з величезною працею, тому що живемо і вчимося ми в одних і тих же місцях. Зовсім не бачити його не виходить.

І якщо вдень я відволікаюся на уроки, Тару, Роя, який останніми днями перестав викликати в мене не те, що мурашки по шкірі, а навіть бажання бути поруч… то вдома накочує така божевільна туга, що я реву щовечора.

Виявляється, за такий короткий проміжок часу можна прикипіти до людини і того, чим ми займалися разом. Я включаю фільм, а захистити від монстрів мене нема кому. Немає поряд впевненого, теплого, приємно пахнучого міцного тіла, за яким я могла сховатися.

Скайлер навіть не дивиться на мене. Я розумію, що йому тяжко. Але, як з'ясувалося, тяжко не тільки йому, а ще й мені.

- Гей, Олівіє, - вимогливий голос відриває мене від думок, які прижилися в моїй голові і тепер цілодобово не дають спокою.

Без бажання зупиняюся і чекаю, поки до мене ходою принцеси підійде Сібіла.

– Ти чому репетиції пропускаєш? - гаркає з претензією, навіть не спромігшись привітатися.

Я так і не пішла з чирлідерів, хоча займатися туди ходила на чистій впертості. А зараз раптом розумію, що більше не хочу примушувати себе. Дивлюся в гордовите обличчя капітана, для якої я невміха, яку запхали в команду «за знайомством», і розумію, що навіть доводити їй свої здібності в мене немає жодного бажання.

Власне, навіщо? Хто вона така, щоб я лізла геть зі шкіри?

А ще я нестерпно скучила за своєю групою. По дівчатам, з якими у нас дуже теплі та довірчі стосунки, за різноманітними костюмами, виступами не лише на футбольному полі…

- Гей, ти чуєш? – повторює запитання Аллен, вигнувши у роздратуванні брову.

- Чую, - впевнено киваю, а потім роблю те, що давно хотіла, але ніяк не наважувалася: - Я йду з команди. Пробач, треба було попередити тебе раніше.

Судячи з того, як округляються її очі, такого вона не чекала. Щоправда, триває це здивування недовго. Вже через секунду вираз обличчя дівчини набуває поблажливості і навіть жалю.

- Розумію. Не кожен може витримати наші навантаження. Навіть дивно, що ти стільки протрималася. Але рішення правильне.

Її самовпевненості можна лише позаздрити, але виправляти я її не збираюся. Нехай думає, що це вона така чарівна. Мені чомусь з деяких пір це не важливо.

- Яке рішення? - лунає раптово ззаду одночасно з тим, як знайомі руки обвивають мою талію.

Рой цмокає мене в щоку.

- Олівія більше не чирлідер, - надто щасливим тоном видає Аллен замість мене, перш ніж розвернутися і блиснути своєю п'ятою точкою.

От зараза…

- Чого? — Рой випускає мене з обіймів і обходить, щоб стати віч-на-віч. Виглядає не те що приголомшеним. Збитим з пантелику. В очах претензія та нерозуміння. - Що це означає? Це правда? Тебе Сибілла викинула?

Зітхаю.

- Ні, вона тут ні до чого. Справа в тому, що чирлідінг не моє. - нарешті зізнаюся йому в тому, що гризло мене досить довгий час.

- Що означає не твоє? - У шоці вистрілює хлопець.

- Ну… не моє. Мені не подобається цей вид танців. Не ображайся. Я знаю, ти хотів, щоб ми таким чином були частіше разом, але я не можу займатися тим, що мені не подобається. Я скучила за своїми танцями.

- Та кому потрібні твої танці? - Зневага в його голосі змушує мене на секунду зависнути і наїжачитися.

- Мені потрібні!

- Ну окей, давай тоді ти повернешся до них після зими!

Не пам'ятаю, щоб він так зі мною раніше розмовляв. У голосі прозирає наказний тон, якого в моєму житті достатньо, і ці нотки я знаю напам'ять.

Інстинктивно відступаю назад. Я ось уже кілька днів як збиралася поговорити з ним, але щоразу відкладаю розмову в надії, що почуття до Скайлера мене відпустять і все повернеться на круги своя.

А вони не відпускають.

- Давай я сама вирішуватиму, коли і до чого мені повертатися, - роздратування розвертає мене до нього спиною і змушує йти.

Усередині неприємно тягне. Відчуття огидні, немов ось-ось знудить. Я настільки звикла до того, що мені постійно вказують, як чинити, що зараз подібна поведінка Роя викликає відторгнення.

- Слухай, Лів, вибач, - мабуть, схаменувшись, мій хлопець наздоганяє мене і звертається вже з зовсім іншою інтонацією. Хапає мене за руки і змушує зупинитися. - Гаразд, я тебе розумію. Не правий. Але прошу тебе, давай до зими ще ти позаймаєшся?

- А що буде взимку?

- Бал.

Знову цей бал!

- Я не розумію, Рою, ти так хочеш стати королем балу? – хмурюсь, забираючи свої руки з його чіпкого захвату.

- Ще б пак! Кожен капітан має стати королем. Якщо не став, то що то за капітан?

Досить дивна думка…

- А я тобі навіщо?

- А ти будеш королевою. Зі мною буде гідна дівчина, чирлідерка, та, яка присутня на кожній моїй грі. Красива, розумна, скромна і плюс ще й сестра колишнього Короля.

Боже, скільки всього!

Все це він вимовляє з таким захопленням, що я зависаю… намагаюся зрозуміти, чи правильно я почула, але в голові поки не вкладається…

- Чекай, - виставляю руку вперед, - тобто ти хочеш сказати, що записав мене в чирлідери тільки для того, щоб перемогти на балу?

- Так, - слідує миттєва відповідь, і тільки через мить у очах Роя спалахує усвідомлення, і він одразу ж трясе головою, але вже пізно. -  Тобто ні. Я хотів, щоб ми були найчастіше разом!