Читати книгу - "Olya_#1"

— Перестань, просто заткнись, — його голос ледь-ледь задрижав. — Як ти там казала?..

Він підвів руку і, криво всміхнувшись, легенько клацнув пальцями.

— Пусті слова, так? «Я люблю тебе, люблю…», — оце-от усе…

— Максе-е…

— Знаєш, у мене для тебе теж є купа пустих слів. Я приготував їх цілу купу. Поки кружляв над цією трупарнею, ось…

Він знов клацнув, немовби неуважно.

— Типу… Знаєш, що було зі мною в оці півгодини, поки ти героїчно рятувала світ? Га? Ну так, куди тобі до таких дрібниць!.. Я б тобі розказав, але ж тобі нецікаво, правда? Півгодини думати, що твоя найрідніша людина десь тут розпадається на молекули — це ж така бісова дрібниця!.. Півгодини розпинати себе за те, що послухався, закивав головою й забрався, замість того щоб просто схопити її за оці кляті патли…

Він різко простягнув тремтячу руку, немов дійсно хотів схопити її за закудлані каштанові пасма, і вона слухняно нахилила голову до його руки.

Та він опустив ту руку.

— …і затягти у клятий мобіль! Або хоча б відправити мобіль і здохнути тут разом із нею.

— Максе…

— Заткнись, ненавиджу!.. І знаєш, що найпаскудніше? Це дійсно сущі дрібниці. І після того, як Шульц мені написав, поки я мчав сюди, поки кружляв над цією трупарнею… Знаєш, про що я думав? Що ти права. От ти ж дійсно права. І мені дійсно геть нічого тобі сказати… Що таке оце моє скигління у порівнянні з сотнями жертв? Я вже мовчу про таку дрібницю, як брехні, котрі мені довелось вигадувати, щоб хоч якось заспокоїти малу… Ну оце от: «А чому Оля лишилась?» — «О, знаєш, вона просто…» — «Щось сталося?» — «О, ні, ні». І я вже ж не питаю…

Він важко махнув рукою.

— …Про те, чи не можна було якось… ну, знаєш, впоратись так, аби оця от…

Він закричав:

— … КЛЯТА ІДІОТИЧНА ПАСКУДА НЕ РИЗИКУВАЛА СВОЇМ БЕЗЦІННИМ ЖИТТЯМ!..

— М..

— Замовкни. І от, поки я тут кружляв, у мене лишилось лише одне маленьке питання.

Він зиркнув їй в очі.

— На біса тобі я?

— Мак…

— Ні, ні, ні, не так! — він замахав руками. — Ти маєш добре подумати і відповісти зважено, без усіляких «пустих слів», усіляких…

Вона раптом бухнулась перед ним на коліна.

Просто посеред згаслого тротуару.

— Припини цей цирк! — злісно, вкрай роздратовано просичав він. — Я ставлю тобі серйозне питання — на біса тобі я?!.

Він почервонів і задрижав.

— У тебе є твої «мази», «креки», повстанці, твоя крута мафіозна сім’я, усе от оце… Ти рятуєш світ одним рухом, мужньо стрибаєш у центр зараження… На біса тобі я?..

— Бо я не можу без тебе жити.

30.

Додому летіли мовчки. Він безладно тицяв тремтячими пальцями по дисплею, а вона, кутаючись у його реглан, байдуже озирала вечірнє місто.

Ядуча реклама пливла там у патьоках зливи…

31.

Вдома був сам Сахір із малечею — з Аріною вони розминулись. Вона чкурнула в Єльню за Олею, як тільки містер Шульц повідомив їм подробиці теракту — тепер застрягла там, допомагаючи своїм безкінечним і всюдисущим друзям-інженерам впорюватись із розрухою…

Сахір буркотливо відчитав Олю, тоді змилостився…

— Ну… іди сюди.

Обійняв і одбув на підмогу дружині — залишив Махду під їхньою опікою. Малеча, ясна річ, нічого не знала — їй сказали, що в розважальному центрі скоїлась дрібна аварія.

- І ти усе налагодила? — спитала вона в Олі.

— Ну звичайно! — всміхнувшись, одповіла та.

Вони втрьох потинялись трошки без діла, присилували Махду до вечері, тоді посідали в гостьовій залі — дивились на зливу. Махду все хизувалась своїм новим браслетом, ділилась враженнями, а тоді раптово почала куняти — вони її вклали. Тоді гуляли удвох у саду, мовчали — говорити не хотілось.

І от тоді, отам у саду, Оля і зважилась…

— Я хочу тобі дещо показати… — несміливо мовила вона.

— Що показати? — одгукнувся замислений Макс.

— Одну річ… Один дрім, я нікому його не показувала — ні татові, ні мамі… ні Тішці, нікому. Ніколи. Я взагалі бувала там тільки сама, це… Ну це моя таємниця. Якщо можна так сказати.

Вона мляво всміхнулась і присіла на лавку під сяючими вітами вавилонських верб. Макс умостився поруч, так само задумливий — обійняв її за плечі.

— Знаєш, це… — вона покривилась. — Ну, я не знаю, як пояснити словами. Мені постійно здається, ніби в мені… Ну як… ніби в мені є якесь зло.

— Що?

Його задума розсіялась.

— Про що ти?

— Ну не зло, може, якась пітьма — щось лихе. Те, що сталося сьогодні… Слухай.

Вона повернулась до нього, несміливо зиркнула в очі.

— Ну?

— Я буду говорити незрозуміло… як дрім-аналітик. Я так звикла.

— Кажи вже, аналітик, — він легенько всміхнувся.

— Словом… Якщо розглядати те, що сталось, як конструкт дріму, то що ми бачимо?

— Не знаю… — він здвигнув плечима. — А що?

— Просто… — вона помовчала хвильку. — Ну… просто довірся своїм почуттям — ось ми шмигаємо над містом, ось ідемо в розважальний центр — що ти бачиш?

— Почекай… — він задумався знов. — Що саме я маю бачити?

— Спочатку. Ми летимо… Що ти бачиш?

— Не знаю… Хмарочоси, рекламу, навігаційні вогні, індикацію дисплея…Що ще?

— Далі.

— Далі знов вогні — інтерактивна розмітка стоянки, ось ми сідаємо…

— Так! Далі, що ми робимо далі?

— Йдемо в центр… Махду носиться на своєму скейті, скейт… блимає?

— Ну, ну…

— Що «ну»?

— Що ти бачиш? Перше, що кидається в очі…

— Не знаю… Інфолінії Єльні. По тополиній алеї. Вони мерехтять.

— Так! Розважальний центр…

— Голограми?..

— Вірно! Інфолінії, скейт, голограми — це образи. Їх пронизує лейтмотив, ти вже «мережиш» лейтмотив…

— Лейтмотив — це вогні? Мерехтіння?

— Ну не лише… Лейтмотив динамічний — його важко зафіксувати в одному стані. В даному разі це не вогні й не мерехтіння, тобто — не конкретно вони. Це може бути пульсуюче світло, ядучі кольори, переливання — які це в тебе викликає почуття?

— Ну, це все приваблює… В усякому — має, згідно з рекламними концепціями…

Він гмикнув.

— Ні, відкинь логіку, довірся почуттям. Які почуття в тебе асоціюються з цим лейтмотивом?

— Ну… ейфорія, радість, розваги… щастя?

— От. Якби це був дрім, ну скажімо, — наша прогулянка в центрі… то яким би він був, для чого створювався?

— Ну, мабуть, щоб ми розважились, так же?

— От. Вірно. Тобто це називається —