Читати книгу - "Ціна, Вальдемар Лисяк"

АКТ ІІІ

В пару хвилин сьомої вечора за великим столом сиділо одинадцять чоловік.

Адвокат Алоїзій Кржижановський, високий, худий як тріска очкарик, хода якого змушувала згадати лелек і журавлів, а мова - риторику проповідників. Ця людина, будучи учасником безлічі судових засідань всілякого роду - від розвідних і майнових до політичних і пов'язаних з витворами мистецтва - давно зрозуміла, що люди мають із правдою спільного лише стільки, скільки газети двох держав, які ведуть одна з одною затяту війну, які сповнені донесень з фронту, відповідно до яких кожна армія, що б'ється, була вибита до останнього, причому - по кілька разів.

Професор Мечислав Станьчак, філософ, прихильник дистанціювання щодо всіх серйозних і навіть страшних проблем, немов ті мудреці-блазні, які розмірковуючи над проблемою смерті чи страждання, час від часу регочуть на все горло. Перед собою він носив черево, в якому можна було чекати трійню, а на голові - купу погано зачесаного срібла. Пересувався він повільно – хтось міг би сказати, що велично, а хтось інший, що сонно – але думки його можна було порівняти з блискавкою. Він міг убити одним словом і робити компліменти таким тоном, що співрозмовника пробирав холодний піт. У старечих, хоч досі блискучих очах він носив усю легенду людської комедії та ферми тварин.

Редактор Крістіан Клос, якому незабаром мало виповнитись шістдесят, але який виглядав набагато молодшим, завдяки помадам, кремам, пудрам, фарбам та ранковій гімнастиці. Тонюсінькі вусики танцюристів танго та провінційних перукарів могли б говорити про тупість їхнього власника, але це була думка помилкова, бо Клос, який закінчив історичний факультет львівського універу, мав досить стерпний рівень ерудиції. Ці вбивчі вусики і так само вбивчий проділ такого ж чорного волосся служили для заманювання дам, яким редактор мстився за те, що свого часу його покинула кохана дружина. Одного дня вона провела з ним коротку бесіду, протягом якої він дізнався правду про життя, після чого вона пішла і вже не повернулася, а він регулярно сумував і боровся з часом, що утікає, шляхом множення сексуальних тріумфів.

Магістр Зигмунт Брусь, аптекар, фармацевт за покликанням, а за коханням ще й бабій, але який грішне своє життя почав по-божому, тільки зробившись невтішним вдівцем. Своїм співмешканкам він посилав букети троянд, що ледь поміщалися у дверях, і ставився до цих дам набагато делікатніше, ніж редактор Клос - без епітетів і боксерського рукоприкладства. У нього весь час були проблеми з хворобами внаслідок надмірного захоплення чудовими ліками, знавцем та продавцем яких він був. Свою професію він успадкував від діда і батька, з любов'ю, так само, як венеціанський дож вінчається з Адріатикою, як Папа - з Церквою, як Улюблений має Кохану в "Пісні Пісень", як альпініст укладає шлюб з горами, пірнальник - з глибинами , а циган - зі своєю скрипкою на дорозі, що не має кінця.

Ромуальд Кортонь, директор кінотеатру в Руднику, за освітою театрознавець, а за політичними переконаннями та за партійною приналежністю - ендек. Фізичних недуг у Кортоня було мало - ну хіба, якщо вважати недугою плоскостопість і ластовиння, то психічних - маса, причому, щоденних, викликаних боротьбою за перемогу національної ідеї. Перед війною така перемога не здійснилася, оскільки "соціал" Пілсудський затьмарив націоналіста Дмовського, а під час окупації перемога теж якось запізнювалася, адже крім німців ендекам палиці в колеса вставляли і партнери-конкуренти, тобто Армія Крайова. Резидент партизанського руху націоналістів у Руднику, ротмістр Кортонь, будучи стійким патріотом, вважав, що хоча в Польщі проживає стільки ж дурнів, як і в кожній іншій країні, але іноземні дурні - це безпросвітні дурні, оскільки польський дурень має у крові дещицю вродженого шовінізму, отже, коли він масово отямиться - національна ідея відразу переможе.

Лікар Богуслав Хануш, заступник головного лікаря міської лікарні. Людина ця, коли носила білий халат, то імпонувала діяльністю та енергією, але ось одягнений "по-цивільному", в костюм, домашній халат або пальто, здавався мямлею, хоча зберігав всередині (правда, дещо в сонливому стані) ясний і гострий розум, а так само здатність (або ж готовність до такої здатності) до глибокого аналізу та тонкого формулювання дуже влучних висновків. Найохочіше, по-французьки. Французька мова, створена для безплідного філософствування і для того, щоб надавати образам рафінованої форми, немов отруйні духи, Хануш любив не за це, а за прозу Бальзака, яку постійно перечитував і вивчав. Особливе задоволення він отримував, порівнюючи переклади книг Бальзака, зроблені Боєм[9], з оригіналами – щоб виловлювати помилки. У палац графа він прибув втомлений і в стані стресу - у цей день в нього було чотири операції, одна не вдалася.

Магістратор Роман Малевич, пенсіонер, якого "магістратором" чи "радником" називали за галицькою звичкою. Хоча він давно вже не обіймав жодної посади, у Руднику Малевич мав авторитет, порівняний, хіба що, з авторитетом бургомістра. Він був найстаршим учасником засідання; вже перед війною він виглядав настільки по-старому, що міг би підтримувати вічно дірявий шкільний бюджет: бажаючи показати дітям, що таке "історична пам'ятка", не потрібно було б організовувати дорогих екскурсій по руїнах замків і монастирів - достатньо було б покликати цього старця з обличчям, переораним глибокими зморшками, і з печінковими плямами. Малевич був древнім лицарем, і старість не відібрала цього. Він належав до тих нечисленних людей, які - коли доля зіткне з їх сукиним сином - мають хоробрість повідомити сукину сину (причому, "у перших рядках свого листа"), що вони про нього думають.

Вчитель Збігнєв Мертель, заступник директора садово-городньої школи у Руднику (всі інші школи у місті німці ліквідували, як зайві для унтерменшів слов'янського походження). Він був набагато молодший за Малевича, але вже носив пристойну лисину, явно незадоволену тими залишками волосся, що обрамляли його квадратну голову наче тернова корона. Справжню тернову корону він міг отримати будь-якої миті - було б достатньо, якби німці дізналися, що він офіцер довоєнної Двійки (Другого Відділу Генерального Штабу, тобто - розвідки), а нині - резидент АК у Руднику. Усі таємниці найбільшої та найчастіше кусючої окупантів "лісової банди" любельського регіону мали прописку під черепом і під половицями будинку капітана Мертеля, викладача таїн запилення, щеплення, пересаджування та поливу квіткової флори.

Старший сержант Станіслав Годлевський, наймолодший із усіх присутніх. Не будучи ні калікою, ні карликом - з самого народження він був виродком, оскільки володів тілом борця-важковаговика і маленьким, жіночим обличчям. На кожен день він користувався мовою, що відповідала тілу, але не особі - мовою, далекою від академічних канонів й від сленгу напомаджених